Справа про "Золоту керокопію"

Жмуток другий. Дѣло.

Залізничний вокзал «Асланів-Пасажирський»
16-й день одинадцятого місяця, четвериця
9:42 на табло старого терміналу

Асланів не випадково називають містом тисячі облич.

Враження людей, що волею долі провели в ньому кілька днів, а то й тижнів, можуть разюче протирічити одне одному залежно від того, в яких районах проминали ці дні, яким обличчям повернулось до тебе Місто. Коли стихли нескінченні бої та пожежі на північ та південь від гори Карачун, коли Торськ-Асланів стрімко розбігся за межі Торецької стрілки, його інфраструктура почала складатися таким чином, що різні кінці залишались до певної межі самодостатніми, жили власним життям. За останні сто років багато що інтегрувався, перемішалося, нівелювалося - місто, яке сприймалося радше безсистемною сукупністю слобід та хутунів навколо старої фортеці, потрохи набувало цілісності. Але "родзинкою" цієї цілісності, геніально розпізнаною свого часу архітектурною командою Емберідзе й посиленою, зафіксованою в Генеральному плані міської розбудови, стала саме його мінливість, такий собі протеізм, що в свою чергу пронизав, просочив будь-яку частину Асланіва, аж до дрібного кварталу чи мікрорайону. Від історичних нагірних і подільських вуличок до типових, здавалося б, безликих "спальних" масивів Задонщини чи Красноторчалівки з відповідно безликим населенням, все несло відбиток єдиного Міста, до якого линуло й у якому розкривалося, набуваючи завершеності та повноти. Вже не просто цілісність - фрактальність якась.

Тож і вокзал, покликаний, здавалося б, служити парадною й оманливю вітриною Асланіва, натомість чесно зустрічав гостей непідробною аурою міста - удаваним безладом, за яким лише з часом помічаєш єдність та гармонію, що приборкують успадкований хаос, підпорядковують його логіці загальноміського ритму. Система просадкуватих терміналів, залів очікування та службових приміщень у різноманітних стилях купчиться обабіч колій, поєднана перекинутим над ними широким конкорсом, і з жодного місця не охоплюється поглядом. А від головної будівлі, що перегороджує тупикові колії й виводить на стару привокзальну площу, її взагалі непомітно - як і сто років тому, коли не існувало ще ні цих прибудов, ні навіть самих наскрізних колій на південь, до Адиезького повіту, де вже тоді міцно вкорінилися нащадки колишніх асланівців, занесених до понтійських вод хто службою, хто долею.

Сама жовта будівля с білими колонами, неодноразово оновлена за цей час всередині, зовні теж виглядає як сто років тому, хоча й тулиться перпендикулярно до скляної брили, утворюючи з нею одне ціле. Навіть назва міста над портиком змінилася лише на початку вісімдесятих. Її вже давно вимовляли на олександрійський манер без чергування "і", відповідно й писали - але над старим вокзальним корпусом, як і раніше, значилося "Асланôв". Не підіймалася рука замінити, аж доки не наполягло залізничне начальство, посилаючись на імперський Статут. Останніми роками на хвилі кучумівського історичного відродження постав рух за повернення місту етимологічно правильної назви, але не спромігся навіть повернути споконвічний напис. На той час старий вокзал вже не обслуговував приміські поїзди: було добудовано Донське кільце, яким з регулярністю метрополітену бігали й унутрішньоасланівські електрички через "спальні" та промислові зони, й маршрути всіх напрямків роз'їжджалися від нього гілками. Історичний тупик, перетворений на VIP-зону столичного рівня, знову почав приймати виключно олександрійські експреси, в тому числі "Тисячолітній сапсан", і потяги з Мосике. Тож вивіска за старим правописом виглядала б тут неприміряно й просто недоречно, збиваючи гостей з пантелику.

Куайче прибував, як завжди, на першу колію, з виходом під скляну брилу, поїзд з мосиковськими фікціонерами - трохи раніше на третю, якою закінчується тупик. Отже збирати народ доцільно саме тут, під вивіскою, на торцевій платформі, що до неї паркуються носами локомотиви. "Сорочий міст" традиційно починається зустріччю гостей вранці в четвер: найповажніших і найвіддаленніших - на летовищі, де зустрічаючих очолює Звездич, інших - на залізничному та автовокзалі. Звичайно, хтось може під'їхати пізніше, вже під офіційне відкриття чи й після нього, але з цих груп формуються три урочисті ходи, що збігаються на Слобідському Майдані, символізуючи ідею конвенту.

- Тут насправді прозаїчніша мета, - довірливо зізнався отцеві Бронзію Кара-Ченцов. - Вони там всю дорогу квасять, треба щоб протверезішали хоч трохи на свіжому повітрі.

- І не успіли в номерах до одкриття повторно ужратися, - додав Олежень.

- Хоча це мало помагає. До речі, Громовиця мені ще на день народження передала халяльного звездогону з анісовкою - ну, знаєте ж мій персональний смак. Є час і нагода оддегустовати, доки ті мосикалі під’їжджають.

Фляжка пішла по колу (отець Бронзій тактовно ухилився – пораючись у справі отця Іванбека він, мабуть, вже перебрав звичайну річну норму алкоголю), розмова пожвавішала. Як завжди в Асланіві, вона крутилась навколо політики – а свіжі міські події принесли багато поживи для пересудів за чаркою. Тимчасово виконуючим обов’язки голови люстраційної комісії Луцинь замість відстороненого Рамзенка призначив Ак-Іскандера на прізвисько Муедзінчик, який свого часу був конкурентом Саїда, що загинув при штурмі Кіш-Кирпатської печери. Муедзінчик, хоча вже давно перебував у тіні, зберіг, як виявилось, колишній авторитет і до нової посади поставився відповідально. В той же вечір відбулася загальна сходка незалежних дервішів, яка, за свідченням обізнаних осіб, проходила в гарячій обстановці. Тобто до стрілянини не дійшло, але було близько. Усе, втім, закінчилося моральною поразкою членів «Муніципальної охорони» й інших невдоволених курсом, що його оголосив Муедзінчик – не пристосовуватися до нової політики й риторики, а дійсно руйнувати корупційні схеми, які наскрізь пронизували все життя міста, так що здавалися кістяком, на якому воно, власне, й тримається, тож не варто на нього й зазіхати. Але Муедзінчик зазіхнув – вже зранку наступного дня.

- Що, невже так і сказав: "Кладу автомат – і попробуйте його у мене одібрати?" Прямо в кабінеті?

- Так і сказав. Думаєш, чому ото інші стали такі послушні й свідомі, що Ак-Іскандер вже тілько візитівку оставляє - і до нього самі прямують на прийом.

- Ага, чув я про ту візитку. Її вже чорно-зеленою міткою прозвали. Хтось її бачив?

- В мене є, - відповів Олежень (хто б сумнівався)?

Візитівка приєдналася до третього кола фляжки. Дійсно чорно-зелена, з емблемою клану Муедзінчика – крилатий меч.

- Як думаєте, він від Савахова діє, чи то як?

Кара-Ченцов, як зазвичай, надав обличчю загадкового вигляду:

- Важко сказати. Спочатку начебто були разом, але щось Алішер наш Гурич незадоволений ним останніми днями.

- Цього варто було чекати, - сказав Олежень. – Вони обидва надто незалежні та амбіційні, щоб Муедзінчик ліг під Савахова або щоб Савахов погодився на його самостійність. Боюсь, найцікавіше почнеться, коли Луцинь повернеться в Олександрію.

- А це вже завтра?

- Так. Швидко врем’я пролетіло...

- Я думаю, нічого цікавого до призначення не почнеться, – заперечив Кара-Ченцов. – Коли Луцинь поїде, заворушиться Фуґанцзи. А він вміє тримати за дупу.

- Це поза сомнівом. Ак-Іскандер тому так і поспішає, щоб закріпити свій вплив.

- Отож. Він, звісно, трохи просунувся, але в Фуґанцзи достатньо каналів впливу. І перед загрозою спільного сильного ворога вони, будьте впевнені, порозуміються. Він і зараз, під государевим оком зиндану унутрішніх справ, непогано почувається й нахабно діє – одна історія з санстанцією чого варта...

І дійсно, зі скандалом навколо скасованого будівництва дороги й інспекцією Луциня секретар Генеральної Палати став навіть помітнішим у міському житті, ніж раніше. Він вже не міг дозволити собі розкіш ховатися в тіні за спиною тупого Жобкіна - доводилось приймати швидкі рішення без посередників. І асланівцям навіть сподобалась ця його несподівана публічність: після Жобкіна принаймі виглядав на телекранах свіже й десь так переконливо – якщо не змістом, то епатажною манерою. В інформаторії, наче гриби після дощу, розповсюдилися різноманітні колажи з кадром теревені-видовища Ушата Помоєва, коли Фуґанцзи робив пальцями "козу" в бік Савахова: "Какіє ваши даказатєльства?" Замість того, щоб якось протидіяти неприміряному використанню свого образу, ранішнароджений Фуґанцзи зробив цей жест своєрідною візитівкою – і при кожному його з’явленні на телеекрані, дедалі все частішому, всі чекали, коли він його зробить, і не дуже стежили за змістом його слів.

Напередодні в Асланів проїздом з Адиезька зупинилася Катарина Шіпі'ґусева зі своєю знімальною групою. Події в місті почали зникати зі шпальт столичних газет ще швидше, ніж у серпні, але меметичність образу Фуґанцзи з "козою" зазнавала свого розквіту, тож було б дивно не скористатись нагодою, присвятивши йому чергову програму "900 секунд по середницях". Інтриги додавав канун відкриття "Сорочого мосту", до якого секретар Генеральної палати поставив себе в жорстку опозицію своїми численними висловлюваннями. До того ж Савахов, розвідавши про наміри культової телеведучої, натравив на неї Рахмановського з квітами ледь не на вокзалі й запаморочив настільки, що більше половини ефірного часу врешті-решт виявилась присвячена конвенту, компенсувавши таким несподіваним чином майже повну відсутність цього року його реклами в місті.

Поправді кажучи, Фуґанцзи сам у цьому був винен. Знаючи, що столична гостя завітала до нього просто з оргкомітету одіозного конвенту, він зустрів її з рішучим наміром переговорити, осадити її власною епатажною манерою спілкування. І було б нещиро стверджувати, що це йому не вдалося. Катарина ж ще мала нахабство сунутися до нього з розмовами саме про "Сорочий міст" та його літературні вподобання.

- Мнє нравіццо та література, каторайа, павєрьті мнє, вам нє панравиццо, - парирував він.

- Напрємєр? – не здавалася Шіпіґусєва.

- А давайтє йа сам разбірусь си сваїмє, так сказать, увлічєнійамє.

Катарина бачила, що пошити в дурні співрозмовника не виходить, що він її переграє, не розгублюючись від слизьких питань, а відповідаючи приміряною слизькістю. Й що з того, що він фактично уходить від відповідей? Вони нікому й не потрібні, це шоу її дотепності. Але цього разу воно катастрофічно перетворювалося на його шоу.

- Аднака сиздайоццо впічятлєнійо, - робила вона черговий випад, ефектно колишучи пір'ям на своєму фантастичному капелюшку, - што ви самі кдєта нідалєкі ат пісатєльства. Фсє еті ваши знамєнітиє фрази - "сучій пьос, йа тібя умножу на мінус ноль", - свєдєтільствуют аб апрєдільоннай стілістічєскай ізисканасті. Прєзнайтеєсь, ви папісиваєтє? І єслі да, кахда нам ждать вихада вашей кнігі?

Змішати людину з лайном у вишукано-ввічливій формі під силу не кожному. Шіпіґусєва кинула виклик Фуґанцзи, впевнена, що тут він її не дожене. І знову програла, бо той його просто проігнорував.

- Ви знаєтє, Катя, йа вам хачю сказать, толька бєз абід, - почав він підкреслено серйозним тоном. – Штоб мнє хатєлась напісать - шега сценарій для вашой праграми. Вот ви задайотє такіє вапроси, што для вас главнайо загнать чілавєка кудата в угал, нє інтерв'ю взять, а справациравать скандал, вытєнуть на емоциї. І паказиваєтє сваю нікампітєнтнасть в шегіх вапросах. Паетаму я хачю дать вам адін савєт: ви на сібя в зєркало сматрітє, кахда виходітє в ефір, і дєлайтє харошайо інтерв'ю. Дабрєє нада бить.

- Шега лічний опит? – Катарина не знайшла нічого переконливішого за дитяче переведення стрілок, розуміючи, що не пустити все це в ефір означає визнати свою поразку.

- Ви, кахда в зєркало смотрітє, нікаво там ні відєтє?

- Толька сібя...

- С чєм вас і пиздравляю. А то складиваєццо впічятлєнійо, што за вамі всіхда ктота стаіт. Пульчинела якийсь дерев'яний з довгим носом. І пішет вам ніправєльниє сценарії. У вас на сімєйнай пашнє фсьо харашо?

- А пачіму ви спрашиваїтє? – перепитувала Катарина з маскою щирого подиву, насправді чудово розуміючи підкладку питання. Врешті-решт, який соборний дан стоїть за спиною Фуґанцзи, і в яких він стосунках з даном народовольців – це, так би мовити, секрет Пульчинели. Як і те, що Гійас після того жахливого програмування псиндіанськими п'явками був ще далекий від обіцяної лікарями ремісії - особливо з того часу, як, враховуючи на рецидив з сюцаєм Єлюєм, до нього зачастили світила людолічоби з "профілактичними оглядами". Вони навіть Катарину звинуватили в тому, що огорнувши його піклуванням, вона нібито сприяє консервації його залежності та керованості. Безсердечні довбойолопи! Хоча, що там казати, Катарині дуже не хотілося б, щоб та зворушлива безпорадність Гійаса, його гіпертрофована потреба в її присутності, настирливе бажання носити їй каву в ліжко та здувати пилюку, виявилися б не ознакою якісно нових стосунків після пережитих разом трагічних подій, як вона наївно вважала, а лише реліктом хвороби. І чи не поспішила вона в такому разі з оформленням постійного шлюбу? Власне, й до цього Адиезького відрядження вона вдалася саме з такою метою – залишити чоловіка на кілька днів самого, як настирливо радили "світила". Експеримент вийшов не дуже вдалим. Судячи з нескінченних дзвінків та смсок Гійаса, він перебував у стані депресії на межі розпачу. Після п'ятого "Йа окромя тібя нікаму нє нужен" вона вже всерйоз непокоїлась, чи не захоче він знову прогулятися по карнизу - як тоді, після гірудотерапії. Ледь знайшла в собі жорстокої мужності відкласти повернення, залишившись на ніч у Асланіві.

- Патамушта іскрєннє азабочєн драгаценнайашмавим здаровйам прєждіраждьонава ад-Діна, - спокійно відповів Фуґанцзи. - Палагаю, вам січяс стоіла би больши врєміні уділять мужу. І чащє відєть в зєркалє їво рядам с сабою.

Катарина рвучко відвернулася від камери, розуміючи, що та зараз зафіксує зрадницький блиск сліз в її оксамитових очах.

- А знаїтє, - сказала вона нервово тремтячим голосом, - ви прави. І йа хачю пряма січяс сказать вам і фсєм зрітєлям, што па сімєйним апстайатільствам ухажу в отпуск да новава года. Да ханьскава новава года...

"Так, я це сказала! І я це зроблю. А головне, це піде в ефір. І після такої сенсації вже ніхто не скаже, що я виглядала дурепою, яку "переграв" Фуґанцзи. Ну й, по-друге, це сьогодні побачить Гійас... і я спатиму ніч спокійно, не переживаючи, що він вистрибне з вікна від самотності"

- Паддєрживаю ваше рішенійо, Катя. Сімєйниї ценнасті – фундамєнт працвітанія Імпєрії, - відповів Фуґанцзи, тикнувши в об'єктив камери довгоочікуваною "козою".

Так, ця програма дійсно стала сенсацією та предметом пересудів і в Асланіві, і в усьому улусі. І тільки для Олеженя – неприємним сюрпризом, бо він почув про неї і про те, що Катарина була в Асланіві, та ще й у оргкомітеті "Сорочого моста", лише зараз на вокзалі. Хоча здавалося б – хто як не він, офіційна інформаційна підтримка конвенту й таке інше...

Але останні три дні були для нього повні інших клопотів та переживань. Олежень, звичайно, розумів, що не довго балансуватиме між посадою баш-редактиря офіційного видання й спробами вести власну політику, навіть не надто глибоко ховаючи дулю за пазухою. Від можливих компромісів з сумлінням на цій стезі він відрізав собі дорогу більше, ніж півтора місяці тому – все тією ж статею в "Нева-хе", число з якою днями мало нарешті з'явитися в продажу. Ні, вона дійсно була сповнена фальшивих панегіриків на адресу Жобкіна, а прізвище Фуґанцзи взагалі не згадувалося... от тільки згадувалися у зв'язку з фінансуванням незалежних дервішів (відносно якого Олежень мав залізні докази) кілька місцевих фірм, справжній власник яких для асланівців ані разу не був секретом...

В ті майже далекі дні Фочікян не особливо й розраховував, що протримається в своєму кріслі аж до виходу журналу. Але цей час наближався. Незважаючи на перманентне загострення стосунків з Фуґанцзи, на постійний тиск з його боку, звільняти його й досі не збирались – отже, залишалося подбати про відхід самому. Передача справ Журбі, формально на час "Сорочого моста", але обом було зрозуміло, що скоріш за все, назавжди.

От тільки чи продовжить Журба той напрям, про який їм обом мріялось у вересні, який помалу спільними зусиллями вдавалося виборювати? Олежень інколи почував себе дезертиром, замислюючись, чи не варто було б виявити трохи більше гнучкості й компромісів. З іншого боку, неминуче насувається вирішальний день – призначення балик-бащи, що при будь-якому результаті скоригує всі плани.

Через головний геморой з цією передачею справ, Олежень і випав з початку седмиці з підготовчих преконвентуальних справ, тож і зустріч з Шіпíґусєвою пройшла повз нього. І якраз тоді, коли звільнив голову від виснажливої редактирської рутини, коли почали з'являтися час та сили для загадкової справи з п'явками, що, як виявляється, потягли за собою багато різного з усіх боків... А в Катарини, дуже ймовірно, один з важливих ключів, яких бракує...

Ні, фортуна таки курва. І як би до тебе не повернулася – скрізь дупа.

Утім, Наталя Шіпіґýcєва на "Сорочий міст" приїздить по-любому, тобто цей кінець від нього нікуди не втече. Ще й атац-бачка почав активніше цікавитися розслідуванням. Олежень, щоправда, підозрював, що головною причиною тут, як і причиною несподіваного з'явлення отця Бронзія в Оргкомітеті, була спроба відволікти його від розборок з Даровичем. Та як би там не було, Олеженеві це на руку. Зрештою, сам падре казав: гарних людей використовують. А він не лише людина гарна, але й дошукувач нівроку.

- А як там твої парафіяльні тягари? – звернувся він до отця Бронзія, коли фляжка опорожніла, а пересуди про Муедзінчика забігли кудись у надра хутунів, де на тверезу голову (скільки тієї анісівки на персону...) не розшукаєш.

- Розсмоктуються з Господньою допомогою, – ухильно відповів священик. Їм обом було зараз не до відвертих розмов, інакше б вони оцінили певний резонанс своїх настроїв і ситуацій.

Отець Бронзій теж відчував себе сидячим на валізах – хоча які там валізи в гусита? Під час тієї п'ятничної розмови два тижні тому реакція Рулона Абоєва остаточно підтвердила справедливість попередніх висновків щодо того, звідки йде "стук" до єпархії. Які він і виклав тому просто на сповіді. Треба віддати Абоєву належне – удар витримав стійко, не став нічого заперечувати й навіть виправдовуватися. Чи вважав неприміряним чинити таке в конфесіоналі, чи просто був вражений точністю названої суми розтрат (начебто ретельна перевірка фінансової звітності – щось дивне), або й обидва чинники водночас – отець Бронзій вирішив не з'ясовувати, хоча це б довершило психологічний портрет Абоєва. Він принципово уникнув будь-яких розпитувань, щоб не здавалося, начебто хоче дізнатися більше. Сказав Рулону, що суддя йому – власна совість, але якщо той тепер не візьме самовідвід при спробі призначити його завгоспом чи на іншу церковну посаду, хто б там не висунув його кандидатуру, то про його доноси стане відомо парафії. Якщо ж священик вимушений буде залишити парафію, він передасть таємницю Абоєва й цю настанову Буренічу.

- Така умова, за якої все це залишиться поміж нами. А епітимія – закінчити до неділі вітраж, як обіцяли.

Звичайно, ж Абоєв мав намір саботувати роботу, пославшись на нібито недокомплект у вітражі, отже, залишити висунуту епархією вимогу не виконаною – з усіма прогнозованими наслідками. Але тепер довелося працювати цілодобово і зробити майже неможливе.

В неділю отець Бронзій вперше проповідував з відремонтованої кавтедри – чи, краще сказати, перебудованої, так що уподібнилася мусульманському мімбару, хоча й з готичним декором. Просто перед ним палав вітраж - з такої відстані він виглядав лише пазлом гострокутних уламків, крізь які розбивався на різні кольори промінь світла від катехічної класи. Але з залу добре було видно Спасителя з овечкою на плечах, що здіймався над бічним вівтарем, у проломі, краї якого й досі залишалися вкриті застиглою пінкою. Неначе візуалізував сьогоднішнє апостольське читання, яке отець Бронзій зараз повторював асланівською мовою:

"Він – наш мир, Христос, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – Своїм тілом... Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святим і домашні Богові"...

Очі всіх мимоволі ставали прикутими до вітража, жінки починали шепотіти: "в Бога не буває випадкових збігів". Якби ще вони знали, що сьогоднішнім це читання стало лише в Олесандрійському улусі завдяки зафіксованій у Статус Кво передадвентній переступці на два тижні, поживи для містичних міркувань було б ще більше.

А отцеві Бронзію нічого – подібні "збіги" давно вже стали для нього повсякденністю. Надавати ж їм зайвого значення – гиблий шлях до нездорового містицизму.

От, до речі, чому це конвент, присвячений, здавалося б, серпневому святу Цисицзе ("Ніч сімок"), проводиться аж зараз у листопаді? Чому його назва – міст, утворений з себе сороками задля поєднання розділених зоряним Яничарським шляхом Ткалі й Пастуха – напрошується ілюстрацією до цих слів апостола Павла, так що отець Бронзій не міг оминути того легендарного образу в проповіді ("якщо ми Тіло Його, то маємо не лише користуватися плодами цього миру, а бути миротворцями, утворювати з себе той міст між Богом і людиною та між розділеним людством – а ми ж пам'ятаємо, що любов до Бога й до ближнього то дві заповіді в єдиній любові? – міст, який Він створив понад дві тисячі роки тому Своїм втіленням, а Своєю смертю та воскресінням дав нам можливість бути причасними йому, з самих себе, як ті сороки, мостити Господень міст, що про нього нагадує навіть успадкована, здавалося б, від римських язичників титулатура Святішого Отця – Понтифік, Будівничий мостів")…

- А чому конвент проводиться о цій порі? – вирішив таки спитати в Кара-Ченцова. – Тобто я знаю, що перші було приврочено до Цисицзе…

- В Асланіві цей празник називають Ню-Ню, за іменами Ткалі й Пастуха, - уточнив Імран. – Просто народ улітку погано збирався, пора одпусток, тож третій ми вирішили провести пізно восени, і так підігнали дати, щоб з іншими конами не співпадав. Спрацювало, тож і зоставили. А назва вже була на слуху, і така символічна – не міняти ж?

Потяг з Мосике затримувався. Байдужий голос одправниці не забував нагадувати про це кожні три хвилини.

- Це тенденція. Він завжди опіздує, - пояснив священику Олежень.

- Мосике є Мосике, - додав Кара-Ченцов.

І дійсно, тупе обличчя локомотива з'явилося в перспективі потрібної колії лише за двадцять хвилин – і радіо, ніби захоплене зненацька, анонсувало прибуття й нумерацію вагонів з голови, наввипередки поспішаючи закінчити оголошення усіма мовами раніше, ніж чоло кабіни пригальмує перед огорожею торцевої платформи.

Встигло.

Олежень за журналістським рефлексом подався в бік перону, на який почали спускатися пасажири. Звичайно ж, гості конвенту були розкидані по різних вагонах, кучкуючись за своїми сталими компаніями. Мосике взагалі славиться авторами не менше, ніж алкогольною продукцією. Можливо, це навіть якось пов'язано.

Вихопити поглядом знайомі постаті серед натовпу, що почав утворюватись в перспективі перону, було нелегко, і Фочікян зосередився на передньому вагоні. Перші пасажири, що торкалися ногами довгоочікуваної твердої землі й одразу тонули в обіймах зустрічаючих, як водиться, не мали відношення до "Сорочого мосту" – фікціонери та фани традиційно правлять теревені аж до вокзалу, потім починають плутатись у валізах, так що виходять з вагонів зазвичай під кінець. Але ось з глибини тамбуру заволали знайомим голосом:

- Убійца!

Знайомий голос явно належав керманичу мосиковських військово-історичних реконструкторів Ігорю Диркіну (псевдо "Стрілок", взяте з "Лабіринту ілюзій" Люкуаня, а в жодному разі не в Стефана Кінга, звідки його, власне, й "позичив" для свого героя Люкуань). Хтось, мабуть спитав у проході, що трапилось, бо Стрілок пояснив так само голосно й емоційно:

- Етат... Шимєцкій, етат... ніхароший чілавєк мнє чюмадан на ногу ураніл... Хамон, дайкон... Навуходоносор!

Слідом почувся винуватий голос самого Шимецького, але слів не було розібрати. Стрілок нарешті зістрибнув зі сходинки на неушкоджену ногу і, кульгаючи, прийняв у Шимецького свою валізу - дійсно вражаючих розмірів. Сам Шимецький забарився у дверях – Олежень бачив, що йому не хотілось з’являтися на публіці, вже озброєній підступними світлопристроями, з відкритим обличчям, без знаменитого помаранчевого капюшона. Але той у суматосі перекрутився, ніяк не налазив на голову – а ззаду вже тиснули невдоволеним бурчанням...

Та ось вже Шимецький у капюшоні разом з постраждалим Диркіним галантно приймають батожину Наталі Шіпіґýсєвої, а по тому й її саму. Маленька, легка, спурхнула на перон під клацання світлопристорїв, привіталась з усіма самим обертом голови та посмішкою Еліс, непідвладною часу і, визирнувши когось над головами, попрямувала в той бік...

...речі? їх є кому понести – бач як кинулись...

Жінка в хустці, що стояла під стіною, теж помітила Наталю й подалася їй назустріч. Але ж не може то бути...

- Може, - відповів над вухом отець Бронзій, що непомітно виріс за спиною й прочитав його думки. – Ти ж її не бачив без підборів і цих капелюшків?

Так, на екрані Катарина Шіпі'ґусєва виглядала значно росліше. Насправді ж не набагато вища за крихітну Наталю.

- І ото ми майже годину стирчали тут разом, - в розпачі гупнув себе по чолу Олежень. – Вона ж "Сапсана", мабуть чекає, а він уже скоро. Вибач, атац-бачка...

Жінки щойно розчепили обійма, й Олежень в'юном утиснувся в зону їхньої приватності. Отець Бронзій спостерігав, як він церемонно розкланювався, як Наталя знайомила його з сестрою, як, нібито збираючись вже йти, розпитував і розпитував про щось Катарину, настирливо, але з винуватим виглядом, який її, зсередини знайому з цими хитрими журналістськими прийомами, навряд чи вводив у оману, але...

А перон вже вирував пасажирами й багажем, серед яких учасники "Сорочого мосту" одразу виділялися специфічною аурою, помітною навіть далекому від цієї тусовки отцеві Бронзію. Хтось побачив незнайому постать з бейджем Оргкомітету, привітався:

- А кдє фсє?

- Да вот, пад навєсам...

Утім, група конвенту миттєво виросла й одразу вже кидалась в очі. Отець Бронзій поспішив приєднатися до неї.

- Нєт, в шеґам ґодє рєґістрація будєт в Дасюе для фсєх вмєсті, - терпляче пояснював народу Кара-Ченцов. – Пєрід аткритієм, канєшна. На сайтє жи фсьо напісана. Праграму видадут тахдажи. Си фсєй атрібутікай. Такшто в ваших интєрєсах ні разбєгаццо...

- А Кацумаха ілі Хаджипавлов нє прєєхалі, ніхто нє відєл? – поцікавився хтось з місцевих фанів.

- Узбаґойся! Ані дажи сваї романи патрєбавалі снять с намінації. Так што дракі тут нє будєт, нє надєйтєсь.

Слова про "драку" раптово нагадали отцеві Бронзію його місію. Ранішнароджений Сяо Дарович начебто мав летіти повітряком, тому Звездич і вислав їх з Олеженем в іншу групу. Але це не достеменно – отже, він теоретично міг зупинитися по видавничих справах у Мосике й зараз приїхати цим потягом. Ось та пані, яку всю перекривило від згадки про Кацумаху та Хаджипавлова, здається, теж з Олесандрії, він її бачив на світлині. Влада Мирська, про яку Олежень розповідав, тому й запам'яталась. Звичайно ж, є різниця: "Маджонг" – філія мосиковського "Ескімо", а "Алєксдрук" – провідне столичне видання, в якого навряд чи багато справ по провінціях. Проте нічого не можна виключати.

Отець Бронзій почав шукати очима Фочікяна – але той вже йшов у супроводі Інгвара Чюдоу та ще якихось мосикалів.

- Карочє, ні разбрєдаємся. "Тисєчялєтній сапсан" прєбиваїт чєріз дваццать мінут, общій сбор в пєріходє мєжду корпусамє. Шимєцкій, да снємі ти вже капюшон - дєті лякаюццо!

Фани зголоднілими піраньями крутилися навколо прибулих, рвали на шматки вже розпухлу та фрагментовану, наче стерво, юрбу, дехто вже тяг захоплених до вокзального буфету. Кара-Ченцов з помітним полегшеням склав формальний тягар організатора й влився в один із гуртів. Олежень безперестанку знайомив отця Бронзія з тими, хто долучався до їхнього прайду чи пробігав повз нього. Усі імена, крім Чюдоу, були незнайомі, хто є ким – письменник, автор, фан – незрозуміло...

За розмовами непомітно, увішані тими ж гронами валіз, опинилися під дахом скляної зали, що важко лягав на кутасті металеві ребра чудовиська. Миршавий горобець крадькома прискакав просто впритул до купи речей, зацікавлено позираючи на неї.

Купа, треба зазначити, незбагненним чином росла, а людей біля неї меншало. Сходи неподалік вели до верхньої галереї, що дражнила вивіскою бару, зустріч авторів з асланівськими шанувальниками конче мала бути "обмита", а післясмак затареної в Мосике дорожньої ерготовки – нейтралізований благородною яничарською горілкою з капсикумом. Ось навіть Диркін-Стрілок кульгає балконом, опираючись на винуватого Шимецького, що огородився капюшоном від його бурмотіння наче шоломом. Не тягти ж валізи нагору?

І вони вже удвох на самоті пильнують чужі речі...

- Ну, то як там з Катариною? – поцікавився отець Бронзій, щойно видалася нагода.

Олежень, наслідуючи Фуґанцзи, зробив пальцями "козу":

- Усе гаразд. Що хотів дізнатися в неї, дізнався. А з Наталею ще поспілкуємося.

- Тобто п'явки з кодуванням дійсно мали місце?

- Так. Причому дійсно контрабандні, як і вказали наші невдачливі пісателі. Моє знайомство з Лобо, мимохідь згадані певні деталі запевнили Катарину, шо я в курсі діла, тож була досить одверта. Ну, й Наталя знов-таки ж підтвердила те, що стосується Інституту Крякутного.

- А витік інформації до пісателів, часом, не від Катарини? Якщо вже їй так багато відомо.

- Клянеться, шо ні, а там хтозна. Відомо їй, на жаль, не так вже й багато.

- Або не дуже й відвертою була.

- Не виключено. Але в мене склалося враження, що вона взагалі знає більше, ніж належало б. І тут я такий нарисувася з невимушеними питаннячками і згадкою про Бага... От і виклала з переляку все, що знала. Ранішнароджений Гійас дійсно мав значні проблеми, що почалися якраз після його лікування в "Тисєчі лєт..."

- З гірудотерапією?

- Звичайно. І саме в цьому напрямку почало тоді копати розслідовання. Катарині також відомо, що одразу по митницях було розіслано секретний циркуляр, який вимагав ретельно перевіряти на кордоні всі судини, придатні для транспортування п'явок.

- Якщо це правда, - сказав отець Бронзій, смикаючи підборіддя, як завжди в хвилини інтенсивних роздумів, - тоді стає зрозумілою та дуже простою історія з "плагіатом". Мене не дивує й не здається підозрілим, що зміст "секретного" циркуляру став відомий Шіпі'ґусєвій. Бачив я ваших митників у роботі не раз і не двічі, враження ті ще. Але це означає також, що таким саме чином ця інформація могла потрапити й до Кацумахи та Хаджипавлова – назалежно одне від одного й узагалі з різних джерел. А пов'язати це з Крякутним кожен міг так само самостійно після передачі Катарини.

- Я інше думаю, - почав Олежень, але тут з'явилася четвірка учасників, що вже встигли "обмити" зустріч. Треба було швидко шкуряти, щоб ті не встигли вихопити свої речі, а змінили їх на варті. Що й не забарилися зробити.

- Так от, - продовжив Олежень, коли вони розмістилися на канапі в затишному кутку, перед скляною стіною, що дивилася на місто. – Ти мене колись переконував, що файл про лисиць може бути вкиненням-дезою. А мені зараз таким вкиненням здається тема про американських п'явок. Ключове слово – "американських".

- Вважаєш, у такий спосіб куратори цього гіпотетичного проекту намагаються переконати тих, хто випадково натрапить на їхній слід, що вони були контрабандними, а не вирощені в Імперії?

- Авжеж. Насамперед - Захід та його розвідку. Бо розумієш, надто вже багато випадковостей та збігів. У двох видавництв-конкурентів водночас виникає ідея випустити в фікційній серії письменника "високої літератури", та ще й прискореними темпами, щоб встигнути до "Сорочого мосту". Обом письменникам потрапляє інформація про контрабандних п'явок, обидва після передачі Шіпі'ґусєвої складають пазл і вирішують писати нові романи саме за цим матеріалом.

- Дійсно, - засоромлено визнав отець Бронзій, – сумнівно виглядає з погляду теорії ймовірностей.

- Отож. Хтось мав усім цим керувати, спрямовувати безпосередніх виконавців, до того ж непомітно для них, якщо їх використовували "втемну". Але для чого?

- Саме заради скандалу? Щоб романи й викладена в них історія не залишились непоміченими – навіть на Заході?

- Я в твоїй кмітливості, атац-бачко, сумніву не мав.

- Мені така схема не спала на думку...

- Бо ти нашу ментальність ще погано розумієш, - ущипливо зазначив Олежень.

- Можливо. І все це дійсно дуже схоже за стилем та методом на історію кемського "Персикового джерела", якщо ми її правильно відтворили. Але тоді виходить, що й передача Катарини, яка пригорнула загальну увагу до Крякутного, була частиною цього плану.

- Так не дарма ж їй теж відомо про контрабандних п'явок і секретний циркуляр, якого скоріш за все насправді й не було...

- Тоді й на Крякутного її цілеспрямовано наштовхували?

- І тут постає питання: через кого? Вочевидь, через Наталю – власне тому й жереб упав саме на Катарину, завдяки її місточку до Інституту Крякутного. Але Наталя до цих розробок безпосереднього відношення не мала. Натомість їх мав Шимецький, з яким вона більш-менш тісно спілкується. Отже, великий шанс, що ми просто тут і зараз маємо дві ланки цього ланцюжка. З погляду теорії ймовірностей.

- Проти теорії ймовірностей нічого не вдієш, хоча її й започаткував Паскаль, нехай пробачить йому Господь наклепи на гуситів.

- А якщо навіть я помиляюсь – тобі має буту на руку, якщо я приділятиму вільний час Шіпіґу'сєвій та Шимецькому, а не Даровичу, наражаючись на мордобій. Ви ж зі Звездичем саме цим глибоко занепокоєні?

- Дуже глибоко, - уточнив отець Бронзій.

Тягар недосказаності впав і розколовся. Отець Бронзій, звісно, й не сумнівався, що Фочікян розуміє його справжню місію на конвенті, але те, що він це нарешті озвучив, знищило в їхніх стосунках залишки фальші.

Стосовно ж цих розслідувань та підозр... Заплутаний вузол загадкових історій, ниточка від якого тяглася аж до імператорського дому, мимоволі захоплював його увагу все сильніше, попри те, що часу міркувати над ними практично не було. І зараз, коли з'явилися нові кінці в особі Наталі й Шимецького, це не могло не надихати. Шкода, звичайно, що не приїхали Кацумаха та Хаджипавлов, на що отець Бронзій потай сподівався. Виявляється, навіть романи зняли з номінації...

До речі, чи усвідомлює сам Кара-Ченцов, що це означає? Тобто Савахов, безумовно, знайде нагоду оголосити результати голосування (за якими, як і очікувалося, в лідери з невеличким відривом вийшов Хаджипавлов). Але ж анонсовану "Золоту Керокопію" (її якраз сьогодні повинні принести з майстерні) треба буде комусь вручати.

"Комусь" - тобто третьому в перегонах. Тобто... ви ж розумієте, яким може бути результат при голосуванні широким загалом асланівців, у якому наче крапля в океані розчинилися справжні знавці та шанувальники літературної фікції?

Хто в нас "фікціонер нумер один"? Чиє ім'я в усіх на слуху?

Отож бо й воно...

Між тим напівсонний акваріум терміналу помітно заворушився. Оголошення про прибуття "Тисячолітнього Сапсану" було зафіксоване краєм Олеженєвої свідомості хвилин п'ять тому, але десь там, на периферії, й залишилось. Поспішати сенсу не було - оскільки перон тягнеться вздовж нового корпусу з дверима по всій довжині, то пасажири заходять одразу в вокзал, де й відбувається подальша логістика. Традиційне місце зустрічі мало накопичувати новоприбулих учасників "Сорочого мосту", але насправді народ там не затримувався: нові зустрічі, що конче вимагають відвідати бар, доки не прийшов потяг з Адиезька, після якого й рушатиме урочиста хода до Дасюе.

- Як діти малі, не встигли приїхати - вже розбіглися, - скаржився Кара-Ченцов, який, проте, сам очолив невеличкий гурт мосиковських та олесандрійських гостей (включаючи кількох варварів, що прибули "Сапсаном" через столицю), і вештався далеко від місця збору.

- Що ж ти хочеш? - відповів Олежень. - Раніше все продумано було: реєстрація учасників на вокзалі, врем'я щільно заповнено...

- Не дали нам цьогороку її на вокзалі організувати. Добре, що ходу дозволили. І то... Вже дзвонять: перед Дасюе якісь ремонтні роботи, все розрили. Пам'ятник Аслану Каркачеві загороджено, а разом з ним весь проїзд.

- Його ж тілько в первицю з помпою одкрили. І вже просідає? Який дивний збіг обставин!

- І не кажи. Я не розумію, навіщо воно їм, - Кара-Ченцов дійсно не міг второпати логіку дій Фуґанцзи та Жобкіна. - Свято людям зіпсувати? Показати гостям з Імперії та з-за кордону, що Асланів - дира? Чи продемонструвати значимість свою Луциню наостанок?

- Картинку телевізійну спотворити. Фінішна пряма передблагальної боротьби, "Сорочий міст" - міцний піар Савахова. Тож треба його по максимуму розбавити негативом. Боюсь, ремонтними роботами не обмежиться.

- Думаєш? Звездич, до речі, пропонував ходу одмінити, скромно підвезти автобусами. Але Савахов запевнив, що не варто, все буде під контролем.

- Ось і подивимось... А там, часом, Дарович-тунчжи "Сапсаном" не приїхав? - додав Олежень, хитро дивлячись на отця Бронзія.

- Не знаю. Я не бачив. Даровича бачив хтось? - спитав у супутників, але ті так само невпевнено розвели руками. - Тут взагалі нічого й нікого не зловиш. А врем'я піджимає. Стрінемо адиезький - і одразу рушаємо, нікого не ждемо. Щоб без образ потім!

Лютував Кара-Ченцов більше для форми, бо насправді добре знав дисциплінованість гостей конвенту, що уклалася за десять років. І дійсно, коли нечисленні учасники з адиезького напрямку скупилися на місці збору, інші вже чекали на них, розібравши речі.

Біля самого виходу на конструктивістську нову привокзальну площу зустрічав бусик з емблемою конвенту - забрати речі. Біля нього, як водиться, хутко утворилася черга, більше схожа на купу-малу.

- Йа с німі паєду. Нє дохрамаю, - ультиматовно заявив Стрілок, вчепившись у свою здоровенну валізу. Він, по правді сказати, давно вже не кульгав, але ніхто не став йому заперечувати.

Зграя голубів підвелася в повітря над веселкою, що грала в живих кришталевих струнах водомету посеред площі, окреслила дугу.

- Народ, нє талпімсо, фарміруєм калону! - Кара-Ченцов нарешті озброївся велеголосником, і справа пішла веселіше.

Отець Бронзій пошукав очима Олеженя. Кудись вже запропав. Хоча до зустрічі з летовищної групою, в якій скоріш за все бути ранішнароджений Дарович (цих везтимуть автобусами), над душею в нього можна не стовпчити. Добре, що голова зайнята розслідуванням - менше спокуси.

В натовпі, з якого Кара-Ченцов поки що марно намагався зробити колону, пристріляне око священика одразу відрізняло мосикалів. Хоча вони утворювали в юрбі два фокуси по різних її флангах, "ескімовці" та "остівці", визначити, хто є ким вдавалося лише по впізнаним обличчям. Здавалося б, група "остівських" авторів та шанувальників, ідеологічно пов'язана з прозахідною сектою баку, мусила б являти собою образ відповідного стилю. Нічого й близько: вони не лише не відрізнялися за одягом та манерами від навколохемуністичного фан-гурту "Ескімо", разом з яким на тлі інших учасників - бунтівних асланівців, вимушено відкритих Заходу олесандрійців, адиезців з їхньою козацько-ютайською ідентичністю та досить-таки помітного прошарку закордоних гоке - виглядали найтиповішими жителями Імперії. Лише Шимецький помаранчевим опудалом ламав картину - втім, він і тримався осторонь обох мосикальських груп, у дифузній гущі інших учасників. Хтозна, можливо саме цей химерний плащ психологічно сприяв створенню дистанції. Карнавальна культура. Хоча в таких випадках насправді важко розрізнити слідство й причину.

Якось непомітно для себе отець Бронзій опинився майже в голові колони. Сусіди розбирали вивантажені з бусика корогви з зображенням сорок між зірками, спереду розгорталася широка бандерка конвенту. Інші клацали світлопристроями та коморами мобільників, поспішаючи зафіксувати момент. З корогвами за традицією маршували лавреати минулих "Мостів", і Кара-Ченцов у велеголосник благав їх рівномірніше розосереджуватися по колоні, яка мала б нагадувати наїжаченого дракона.

- В зад, в зад праходім! Люцзинь, а ти нє прячьса, давай сюда бліже. Ти прашлагодній лєваносєц ілі кдє?

Отець Бронзій підвівся на знайоме ім'я. Книжок фікціонерського подружжя з Адиезьку він, щоправда, не читав, але менестрельські пісні Люцзиня були відомі серед шанувальників навіть в Об'єднаній Русі.

- Сірєбряний же, - виправдовувався той, продираючись наперед вже з корогвою (схоже, приїхав на конвент без дружини відпрацьовувати за двох).

Перехожі на площі давно вже спостерігали за цією комедією, знімали на візійні комори. І Кара-Ченцов вирішив її не затягувати.

- Фсьо, на хаду пєрістроімсо. Давайтє сразу, с распєвачкай!

Головою колони прокотилася хвиля. Перший ряд з бандеркою заквапився, йому наступили на п'яти, в свою чергу пригальмувавши, корогви стрепенулися, наче руки диригента, і десятки голосів не дуже злагоджено, але охоче з'єдналися в традиційній розпівці молодших школярів на уроках хінської мови:

- Пу-тун-хуа! Лá-лá-лá-лá-лà-лă-лá-лà!

Між головою колони й загальною купою утворилася прогалина - і купа хлинула заповнювати її, підхоплюючи приспівку:

- Лá-лá-лá-лá-лà-лà-лà-лā!

І вже разом із задніми, старанно акцентуючи тони:

- Лá-лà-лá-лà-лá-лá-лā-лā!

Знову зірвані з місця голуби пішли вже на третє коло, наче вітаючи сорок, що тріпотіли на корогвах, а велеголосник Кара-Ченцова розривався скаженим:

- Давай!!!

За спиною вступила партія барабанів (от бігме, ще кілька хвилин тому уважний погляд отця Бронзія не зафіксував жодного інструменту), електризуючи ритмом колону - вже колону! - і вибиваючи програш перед новим натхненим -

- Пу-тун-хуа!...

Слово честі, Фуганцзи мав би бути вдячним за таку рекламу хінської мови, проти притиснення якої в Асланіві він так наполегливо бореться...

Бусик виписував петлі перед колоною, аби зняти її на відео в різних ракурсах. Так само непомітно, як і барабани, з'явилося вейбінське супроводження, що розтяглося ріденьким ланцюжком вздовж колони на приміряній відстані.

Дорога від залізничного вокзалу до Дасюе була не дуже довгою, але на останньому відрізку здіймалася вгору. Поки що колона, яка час від часу знову перетворювалася на просто натовп з корогвами, долала рівнинну ділянку маршруту. Поруч з отцем Бронзієм йшов Люцзинь і, як здавалося священику, весь час поривався вступити з ним у розмову. Схоже, хтось вже розголосив про його сан.

Кара-Ченцов без видимого успіху намагався керувати ходою, бусик з оператором крутився навколо, ловлячи вигідний ракурс. Схил гори Карачун повільно наближався до маршруту ходи пломбою крейдової брили, за якою ховався звивистий узвіз.

Аж раптом наче блискавка розсікла скелю.

Лавиною скотилася з гори купа незалежних дервішів в личинах-фантомках й розсипалася вздовж шляху.

Здається, в формі колишньої «Муніципальної охорони» без жилетів з написом. Ті, що відкинули новий курс Муедзінчика.

Вейбіни зорієнтувалися миттєво: зайняли позицію оборони між ними та ходою. Але валка розтяглася настільки, що її безпеку по всій довжині забезпечити було б неможливо. До перших рядів почало доходити розуміння ситуації - вони пригальмували, створивши звичайну в таких випадках штовханину. Кара-Ченцов підвів велеголосник, наче сурмач фанфару перед атакою:

- Ширє шаґ! Нє ріаґіруєм на правакациї! Бистрєй, бистрєй!

Де там! Учасники-варвари повелися так, як і очікував отець Бронзій: наставили на дервішів світлописачі та мобільники.

Якби в намірах дервішів дійсно був напад на ходу чи завдання їй якоїсь шкоди, це б конче форсувало їх та спричинило сумні наслідки. Але схоже, саме медіа-розголос їх і цікавив. Дві жердини з намотаним на них сувоєм транспаранту повільно розійшлися вздовж колони, розмотуючи гасло: "Нацизм нє прайдьот!"

- До чого тут нацизм? - здивовано спитав Кара-Ченцова якийсь нерозпізнаний священиком фікціонер-варвар, теж зі світлопристроєм у бойовій позиції. Той лише відмахнувся. Він щойно додзвонився до Звездича й намагався ввести його в курс справи.

- Кожний варварський фантаст мєчєт стрєли в мєдний таз! - в один голос гукали дервіші, повторюючи цю мудрість ще і ще.

- Що значить, чому тобі, а не Савахову? - силився перекричати їх у слухавку Кара-Ченцов. - Нівапрос, можна хоч Луциню чи навіть Муедзінчику - от тілько в мене контактів нема. Шо? А чому вони довжни бути?

Серйозність ситуації, схоже, дійшла до учасників: хвіст колони максимально підтягся до голови, жінки опинилися в середині валки, з краю щільно зосередилися переважно му'жики міцної статури, деякі навіть зчепилися в ліктях. Втім, світлокомор лемше побільшало: дехто з імперських учасників наслідував приклад гостей. З бусика, натурально, теж знімали.

- Довбіццо! В жопу! Вєртайтєся в Європу! - новий меседж дервішів звучав агресивніше попереднього, бо містив конкретний імператив. І невідомо, наскільки буквально ті розраховували на його виконання... тобто, на другу частину, звичайно, яка про Европу.

Очі в прорізах фантомок, принаймні, палали непідробною люттю.

Видно було, що вейбіни теж зв'язалися з начальством і навіть отримали якісь інструкції. Кара-Ченцова це трохи заспокоїло.

- "Ми вже їдемо", каже, - передражнив він Звездича. - А якшо їм теж дорогу перекриють - як тоді запоєш?

- Не думаю, що перекриють, - встромив реплику отець Бронзій. - Їм була потрібна картинка - вони її отримали. Там, де це вимагало найменше зусиль. В них елементарно сил нема заблокувати рух на Гагаріна. Хоча і гостей, і медійників там у рази більше, тож і ефекту більше було б.

- Ага, завжди я крайнім стаю... Вейбіни сигналять, щоб ми продовжували рух - тіпо, все під контролем. Подивимось, казав сліпий...

Щоб звернути на узвіз, треба було наблизитися до пікету дервішів, який теж згрупувався разом з колоною ходи, ефектно - для кадру-таки - виставивши бандерку про "нацизм" на задньому плані. Вейбіни утворили заслон між дервішами і ходою.

- Нє растяґіваємся! - знов припав до велеголосника Кара-Ченцов.

Щойно голова колони порівнялася з пікетом, в неї з-за транспаранта полетіло щось дрібне. Поруч влучило в Люцзиня - він склався в попереку й ледь не випустив свою лавреатську сороку.

- Каштани, - роздивився хтось ззаду, й супутник з місцевих пояснив йому, що пулятися каштанами - з недавніх часів така модна асланівська фішка.

- Та ні, остання фішка - то зільонка, - похмуро прокоментував Кара-Ченцов. - Не хотілося б...

Але наступного залпу (для якого зільонку, ймовірно, таки було припасено) не відбулося. Вейбіни суворо насунулися на пікет, готові до атаки. Вже середина колони здіймалася на узвіз, залишаючи нерухомих дервішів внизу. Назустріч спускалася людоохоронська підвода, що мовчки миготіла помаранчевим ліхтарем. Кара-Ченцов іронічно привітав її старовинним яничарським жестом: напівприсів з розведеними руками - мовляв, зброї не маю.

Знизу знову загупали барабани. Схоже, спроби переслідування не буде. Втім, на Майдані їх гарантовано чекає сюрприз з перекопаною площадкою біля помника, де було заплановано урочисту зустріч трьох процесій. Воно навіть і логічно: не для реклами "савахівського заходу" відкривали його Жобкін та Фуґанцзи з такою помпою.

Ось тільки навряд чи цей сюрприз буде останнім. Якщо вже Фуґанцзи ступив на дорогу війни, навіть не дочекавшись від'їзду Луциня, то й не зупиниться на її початку.

Вузький узвіз тонув у деревах - вже голих і зажурених; всупереч стереотипу про Асланів - не виключно каштанах. Ради теплої погоди чимало народу зустрічало їх з двориків та балконів - хто посмішками й привітним маханням, хто байдужим поглядом. Будинки здіймалися терасами - велетенські сходи до велетенського Майдану. Все підкреслювало урочистість моменту - але настрій було безнадійно зіпсовано.

Допитливий гокежень не полишив спробу з'ясувати, "що то було". Ідіому про стріли в мідний таз він зрозумів, і Люцзинь підтвердив йому, що зрозумів вірно - але це лише викликало нові питання.

- То в незалежних дервішів субкультурна міфологія така. Европа = содомія. Не шукай у цьому сенсу, - пояснював Кара-Ченцов.

Той не здавався:

- Але як це уживається з закидами про нацизм? Вони в курсі взагалі, як Шикльнахер ставився до гомосексуалістів?

- Та пофіґ їм. "Европа = нацизм" - це ще одна їхня міфологія. Як ці міфології співіснують? А ніяк. Вони просто паралельні й не перетинаються.

- Добре хоч я американець, а не европеєць.

- А це їм, думаєш, не пофіґ також?

- Тоді постає інше питання, - втрутився Люцзинь. - Чому в попередні роки в них до нашого кону не було ніяких претензій?

- Бо влада в місті інша була, - відрізав Імран таким тоном, яким пояснюють очевидні речі.

Люцзиня ця відповідь цілком задовольнила. А гоке остаточно усвідомив, що загадкової тартарської душі йому не збагнути, то годі й намагатися.

До голови колони пробився Олежень з Інгваром Чюдоу й низеньким (можливо навіть нижчим за отця Бронзія, в капюшоні не збагнути) Шимецьким:

- Ну, і як вам оце?

- Визнаю, - знову картинно розвів руками Кара-Ченцов, - я помилявся, вважаючи ідею з рокіруванням зайвою та безглуздою.

- Рокірування? - перепитав Люцзинь.

Олеженю довелось пояснити йому, що через конфлікт Савахова з тимчасовою міською владою в цьому році виникли проблеми з розселенням учасників "Сорочого мосту" в готелях. Баґір-огли приберіг на це козир - новий гуртожиток фізичного факультету в П'ятихатках, який не встигли підготувати до початку навчального року, а тепер він готовий був прийняти гостей новенькими апартаментами посеред лісу. Проте після теревені-видовища Ушата Помоєва та ударів у відповідь від Фуґанцзи буквально в останній тиждень відбулося велике переселення студентів-фізиків до П'ятихаток зі старого гуртожитку в Головній Будівлі. Який тепер і призначався для гостей конвенту, що таким чином остаточно сховався за мурами Дасюе.

Мури ці, треба сказати, вже височіли над узвозом, сигналізуючи про близьке завершення ходи. Але варто було цій думці промайнути в головах, як згори забурлив струм брудної рудої води, що побіг просто на наших прочан. Колону машинально розщепило на два шари, які винесло на тротуари.

- А це шо за шайтан?!

- Трубу десь пробило, - меланхолійно відповів Імранові Олежень. - А дощовку не прочищено. Справжню одповідь ти ж і сам знаєш, чи не так?

Намочені ноги не завдали особливої прикрості, скоріше розвеселили. Більш серйозною проблемою виявився перегороджений в'їзд на Майдан з проспекту Науки (так, виявляється, днями перейменували проспект Лю Ніна - треба подивитися нарешті, хто це такий і чим потрапив у немилість в олесандрійської влади).

Півбіди, що ході тепер, аби вийти на Слобідський Майдан, доведеться огинати циклопічну Головну Будівлю Дасюе. Біда, що доводиться це також і візкам. Напівкільце проспекту Чженьлі Жібао не дуже пристосоване для такого трафіку, тому зараз складало собою суцільний затор. І з цим затором належало ділити дорогу ході - саме проїзною частиною, бо ні вузький тротуар під стіною Дасюе, ні схил з протилежного боку проспекту не були до цього придатні.

Кара-Ченцов ще не встиг як слід усвідомити цю проблему, як його мобільник ожив урочистими звуками "Ґавдеамуса".

- Баґір-огли! - трохи розгублено пояснив він, ще не подивившись на екран. Отже, ця мелодія в нього лише на ректора.

Отець Бронзій підвів очі до "пляшки", що вінчала головну вежу. Чомусь одразу спало на думку, що Баґір-огли помітив їхню ходу зі своєї неофіційної резиденції. Але що він хоче сказати? Хіба... ні, навряд чи це можливо. Тобто можливо фізично (отець Бронзій витратив певний час на докладне вивчення планування Дасюе після того, як таки заблукав дорогою до своїх апартаментів), але з їхньою системою допусків та перепусток...

Та ні, судячи з реакції Імрана, йдеться саме про це!

- Прямуємо до тієї брами! - розвіяв він залишки сумніву. - Нам обіцяли відкрити прохід через двори.

Втім, чому б ні - час організувати це в ректора був. Але те, що він узагалі цим перейнявся, характеризує його з несподіваного боку.

Вейбіни, введені в курс справи, перекрили рух для переходу через проспект. Ґрати, що перекривали високу арку, розкрилися, ледь голова колони наблизилася до них. Зелений дворик зустрів їх юрбою студентів на галереї - надто великою, щоб не бути організованою масовкою.

- Нереальна архітектура! - Чюдоу крутив головою, роззираючи скляні еркери та містки навколо. - Наче з гравюр Есхера. Топологічно неможлива.

Отець Бронзій давно помітив у нього зизоокість. Для розфокусованого зору корпуси Головної Будівлі виглядають, певно, ще химерніше. Це найповнішою мірою стосувалося наступного двору, що визирав з-за чергових ґрат - вони залишалися зачиненими, доки не підтягнеться середина колони, й сприяли його фрагментованості.

Корпуси фізичного крила поглинули свого часу трьохповерхову віллу, в якій колись розташовувалося все Дасюе і уламки первісних фасадів якої сором'язливо крилися за конструктивістським обрамленням, щоб зненацька ошелешити своєю цілковитою неочікуваністю. Кафе "Бункер", власне, містилося в цоколі цього колишнього палацу. В бік від нього йшов східцями корпус, у якому зараз мешкав, зловживаючи гостинністю Буренічів, отець Бронзій. Гуртожиток фізиків, що мав приютити на три дні гостей "Сорочого мосту", займав приміщення самої вілли та надбудову над нею. З двору все здавалося компактним - не повірив би в паморочливість лабіринтів за цими стінами, якби сам ними не блукав.

Охоронці похмуро супроводжували поглядами учасників, які попри спонукання Кара-Ченцова барилися, клацаючи світлопристроями на всі боки - коли ще випаде нагода познімати в цьому ракурсі?

- Шо за люде! Їм зробили виняткову милість - а вони світлопишуть на закритій території, та ще й будівлю фізтеху, - лаявся Кара-Ченцов.

- Знаків з забороною зйомки нема, - пояснив отець Бронзій. - А наших виховано на принципі "що не заборонено - дозволено".

- "Ваших"! А наші чому туди ж?

- А тут як завжди: або "бар'єри", або "мости", - священик для наочності клацнув по бейджику з девізою конвенту, на якому ці слова були дійсно протиставлені, стилізовані під інь-ян.

Третя арка виводила до того самого відкритого з площі закутку, через який отець Бронзій вперше потрапив з Олеженем до Дасюе.

Слобідський Майдан, на перший погляд, жив звичайним розміряним життям. Небуденне пожвавлення фіксувалося лише другим поглядом, а третій відстежував його джерело. Хода від автовокзалу, керована Рахмановським, дісталася Майдану першою і тепер в очікуванні інших привертала до себе загальну увагу. Монумент і з цього боку перегородили обдертими панелями, на непрезентабельному тлі яких і відбувався броунівський рух учасників - їх було дещо менше, ніж у їхній колоні (яка щойно припинила своє існування, розсипавшись по Майдану), і корогов з сороками всього-нічого. Суворий вершник височів над парканом, за яким повністю ховався низький п'єдестал, та корогвами, наче збирався прямувати поверх них. А ще вище скляний перехід з кулею між Дасюе та Ордупрємом зустрічав словами "Асланів обирає", розділеними вигнутим рогом гойності - керокопією з герба - на боку кулі, наче псиндіанські материки.

П'ять останніх років перед початком "Сорочого мосту" перехід незмінно прикрашався гірляндами з сорок, що летіли назустріч обабіч глобуса, на якому з'являлася емблема чергового конвенту. Цього разу мстивий Фуґанцзи поклав традиції край. Асланів готувався до призначення міського голови, і саме ця подія конче мала бути відмічена на головній площі міста, особливо ж на циклопічній тріумфальній арці, під якою урочисто відкривався пам'ятник Аслану Каркачеві.

Як не дивно, Олежень ще не вийшов з довіри Фуґанцзи, тож саме йому як ініціатору встановлення монументу на цьому місці й було доручено концепцію оформлення. В результаті над Майданом піднялася велетенська дуля за пазухою в формі керокопії. Широкому бо загалу - навіть учасникам! - і досі не відомо, як виглядатиме приз читацьких симпатій і який прихований зміст криється таким чином в цьому гаслі. Це мало вибухнути лише в шестерицю.

Але - не вибухне. На превеликий жаль. Хаджипавлов, виявляється, не лише не приїхав на конвент, але й зняв "Ген Ра" з номінації.

Асланів обирає... Люкуаня. Кого ж ще?

Тьху!

Дві ходи вже давно змішалися в новій хвилі обіймашок та теревенів. Навіть Диркін виліз з бусика - досить таки жваво й зовсім не кульгаючи. Кара-Ченцов обмінювався новинами з Рахмановським. Їх дервіші, як і передбачав отець Бронзій, не пікетували. Звичайно, на знаковому тлі Соборної мечеті та "Брами до Европи" воно б виглядало значно ефектніше, проте Европейський сквер охоронявся групою Муедзінчика. Натомість перед підйомом з Подолу біля Пасажу знов-таки за загадковим збігом обставин теж прорвало якусь трубу, для ремонту якої було нагнано силу різної техніки, що перегородила дорогу. Отже, сходження на Карачун вийшло зовсім не урочистим, а корогви взагалі заважали.

- І це ще Луцинь в Асланіві! - повторював Кара-Ченцов, наче ця обставина обурювала його найбільше. - Карочє, краще нам всі три дні носу з Дасюе не висовувати.

- Та ну! Ми шо, не в рідному місті?

Кара-Ченцов лише зітхнув глибоко - вкотре вже за цей ранок?

- Колеги, ходімо подивимось, шо там на реєстрації.

Увага учасників, а особливо преси була прикута до протилежного кінця Майдану, куди вже ось-ось мала завернути з Думської колона автобусів від летовища. В кращі роки асланівці утворювали цілий коридор для зустрічі, але цього разу на майдані нема ні звичайних концертів, ні катання на повітряних кулях з гірляндами-шлейфами сорок, ні інших заманух. На стратегічному місці пильнував невидимий звідси Йабвдул Школотаєв, щоб вхопити потрібний ракурс: проїзд їх на тлі Повітової думи. Вийде проштовхнути таку світлину в завтрашньому числі "Асланівського вісника" - чудово, ні - куплять інші.

Слова Імрана адресувалися, звичайно, не Рахмановському, який мав очолювати ритуал зустрічі та разом з прибулим Звездичем дати коротеньку прес-конференцію просто неба, а скоріше отцеві Бронзію. Фочікян бачив і розумів його вагання: Дарович скоріш за все буде в цій групі, отже залишати Олеженя без нагляду на площі було не варто.

Але і йому стирчати в натовпі під час зустрічі особливого сенсу нема.

- Я з вами!

- Я теж, якщо не заперечуєте, - тихо й благально пролунав з-за спини специфічний голос Наталі Шіпіґýсєвої. Вона весь час стійко витримувала випробування багатолюддям та увагою, але якщо вже видається можливість на деякий час від них сховатися - чому б ні?

Сіренькою мишкою забилася між чоловіками і разом з ними швидко й непомітно відкололася від наїжаченої корогвами юрби.

Вхід до вежі незвично безлюдий. Вже третю годину як його, до самого відкриття конвенту, віддано в повне розпорядження учасників, про що й попереджають тимчасові вказівники на підході.

Емблема - римське X у формі піщаного годинника та інь-ян з "Мостами" та "Бар'єрами" у формі галактики навколо нього - зустрічає лише на скляних дверях. Але в великій кількості.

З бусика щойно закінчили вивантажувати речі учасників, акуратно складовані на вході, в одному з кутів при більшій основі мертво порожньої - натомість всі стіни в сороках! - вестибульної трапеції. В іншому - менша купа багажу колони з автовокзалу.

- Це ваша валізка? - спитав Олежень Наталю й не чекаючи відповіді (хіба ж не запам'ятав ще на вокзалі під час м'якого "допиту" Катарини?) легко вихопив її з середини купи. - Зараз по-швидкому зареєструєтесь - і можна одразу в апартаменти, щоб без товчії...

Колодязь-атріум виглядав поправді фантастично. В центрі здіймалася чудернацька композиція з книжок лавреатів минулих років у розкішному виданні серед муляжів різноманітних магічних та космооперних артефактів. Після відкриття все це можна буде придбати з аукціону. Назустріч тій абстракції просто з середини скляної скелі спускалася гірлянда з сорок - довша за всі вимпели, аж до сьомого поверху, де вивіску кав'ярні, на яку Олежень звертав увагу отця Бронзія в перший день, закрито величезною емблемою конвенту. Це водночас і навігація, що вказує учасникам, куди підійматися й звідки прямувати до апартаментів гуртожитку.

До половини гардеробів на наступні два дні виділено під книжкові кіоски. Їх легко відрізнити по яскравим стендам з конвентуальною інфою, їхнім ефектним контрастом з академічною суворістю інших. Зараз вони правили за пункти реєстрації. Для місцевих учасників та неорганізованих гостей реєстрація працювала вже третю годину, але до апартаментів ще не пускали. Підйомники взагалі не спускалися до першого рівня, і на галереях другого було надмір людяно. З балюстрад наступних поверхів дивилися вниз одинокі таліби - мабуть, не масовка, як у дворі, а справжні любителі фікції.

Біля стендів так само нудьгували костюмовані персонажі: Ткаля, Пастух і трійця, що уособлювала основні жанрово-тематичні "формати" літературної фікції - ельф, вампір та космодесантник. А ще Котигорошко, міфічний пращур пасічника Юхана Каркача зі своєю велетенською булавою-кувалдою, якою бився на цьому місці зі Змієм (з чийого тіла, власне, й утворилася гора Карачун, що розділила річку Тор на два рукави. А Кіш-Кирпатский кряж - то за легендою проорана його кігтями борозна).

- Шо, вже зібралися? - спитав Кара-Ченцова вампір.

- Майже.

Вони мали зустрічати гостей біля входу, нейтралізуючи його сувору порожнечу й відсутність не дозволеної Жобкіним символіки конвенту на площі.

Наталя пристала до найближчого пункту реєстрації.

- Шіпіґу'сєва Наталя, Мосике, - винуватим голосом відрекомендувалася дівчині з Керуленом. - Повний внесок.

Олежень швидко зашепотів отцеві Бронзію:

- Я її проведу й закину дорогою гачок по нашій справі.

- А повертаючись, зіткнешся з Даровичем...

- Та ну, який Дарович? Я швидко. А там задніми сходами вийду до поверху, який не заселяється, до підйомника повернусь на восьмому, підіймусь на обхідницю, спущусь... кіоск "Алексдруку" буде тут? значить, отим підйомником. Там мене й чекатимеш. Шансів перетнутися жодного. Або, якщо вже настілько в мені не впевнений, ходімо разом.

- Чого я пійду? - відмахнувся отець Бронзій. - Було б в неї більше батожини... А без зайвих свідків вона з тобою відвертіша буде.

На цьому прийшов вимушений консенсус, бо Наталя вже отримала ключ від апартаментів та стандартний набір учасника - програму з купоном для голосування, футболку, бейсболку, пакет зі спонсорськими сувенірамии. Бейсболку одразу надягла по варварській моді козирком уперед, сховавши під ним обличчя - лише сором'язлива напівпосмішка Еліс Дрейк, якій вона не дуже натурально намагалася придати більш розкутого вигляду.

Всі виходи до корпусів було перегороджено, як під час приймальних іспитів. Біля підйомника під емблемою теж пильнував черговий таліб. Олежень звернувся до Кара-Ченцова, показавши очима на Наталю та валізку.

- Нема питань, - відповів той і рішуче повів їх до підйомника. Отець Бронзій подався слідом.

Черговий виявився з синдромом начальника на своєму місці.

- А дійсно вже можна розблоковувати? - почав вагатися.

- Тобі двох членів Оргкомітету бракує? - показав Кара-Ченцов на отця Бронзія і на себе. - Зара з летовищної колони повалять видавці та книготорговці, не чекаючи кінця церемонії. І всі ломитимуться в апартаменти.

"А це погано", - навздогін подумав отець Бронзій, але вирішив таки відпустити їх самих. Врешті-решт, Даровича він добре вивчив у обличчя й не пропустить. Діятиме за обставинами, якщо той дійсно з'явиться раніше. А ображати Олеженя недовірою не варто.

Програма першого дня
16.11.2000, четвериця:

6:00-13:00. Заїзд учасників конвенту.
УВАГА! Реєстрація на вокзалах цього року НЕ ВІДБУВАЄТСЯ. Стаціонарної навігації не буде. Шукайте учасників Оргкомітету та стюардів (але краще робити це в указаних нижче пунктах збору).
10:00-15:00. Реєстрація учасників у фойє фізичного крила Дасюе (крайня вежа, ближча до Глобуса, див. схему 1)
12:00. Хода від залізничного вокзалу "Асланів-пасажирський". Пункт збору - в переході між терміналами А і Б.
12:00. Від'їзд автобусів від летовища. Ані хвилиною пізніше! Автобуси з емблемою конвенту будуть чекати біля північного крила міжнародного термінала.
12:15. Хода від автовокзалу. Пункт збору - біля входу в будівлю з платформи прибуття.
12:30. Урочиста Зустріч під Глобусом, біля пам'ятника Аслану Каркачеві (див. схему 1).
13:00-14:00. Розселення в апартаментах (див. схеми 2 та 3).
14:00-15:00. Обід (кафе "Бункер", див. схему 3).
16:00-18:00. Урочисте відкриття конвенту (головна актова зала, центральна вежа, 2-3 поверхи, за підйомниками)
19:00-20:00. Вечеря (кафе "Бункер").
20:30-22:30. Концерт групи "Вежа Калинова", чайна церемонія, пивна дегустація, нічний перегляд неба в телескоп, міряння мечами, матеріалізація духів та роздача слонів.
23:00 і до кінця... Літературні чаювання.

Переконливе прохання до всіх учасників конвенту: не забувайте брати з собою видані талони на харчування! Учасники без талонів обслуговуватися не будуть.

Як воно завжди буває, в спішці трохи наплутали. Ніяких схем на стенді біля підйомника не було. Просто механічно скопіювали текст не з сайту, а в редакції для програмок учасникам конвенту, які - свіженькі, щойно з друкарні - зараз чекали їх на столах. Розклад усіх заходів протягом трьох днів там дійсно супроводжувався схемами, а найголовнішу частину складав нумерований перелік фікційних новинок цього року, номінованих на "Лева"- головну нагороду конвенту, що надавалася за результатом голосування учасників (романи Кацумахи та Хаджипавлова викреслено вручну в кожному примірнику). Найголовніша, втім, не значить найбільша: друга половина брошури рясніла епіграмами тимчасово анонімних авторів, які, за традицією "Сорочого мосту", теж братимуть участь у голосуванні зі своїми нагородами деанонімизованим переможцями. Остання сторінка - перфорований купон для голосування. Тому й наклад суворо обмежений числом зареєстрованих учасників.

Між тим, як і пророкував Кара-Ченцов, почали з'являтися люди з паками книжок.

- "Ост" здєсь?

- Нєт, здєсь "Торнадо". С утра вже загрузілі, нє відітє?

Отець Бронзій пильно припав поглядом до секції "Алєксдруку".

...Ні, Олежень дійсно не збирався затримуватися. Зав'язав дорогою розмову про Інститут, домовився продовжити за більш зручних обставин... Але не так склалося, як гадалося.

Зазвичай небалакучу Наталю наче прорвало. Олежень ще на площі помітив, що вона нервує - мабуть, після нападу дервішів. Тепер намагалася зняти стрес розмовою. Охоче підхопила обірвану на вокзалі тему Інституту, до якої обережно повернувся журналіст. Навігація по стінах коридорів надмірно компенсувала повну відсутність інфи про конвент за межами Дасюе: не лише сороки вказували дзьобами напрямок до виділених апартаментів, але й цифри в обрамлені все тієї ж інь-ян-галактики повідомляли про відстань до них. Відстань швидко зменшувалася, і Олежень прагнув використати нагоду максимально.

- Я так і не второпав, чому Катарину зацікавило відновлення в Інституті синтезу олігонуклеотидів, - не дарма він штудіював тему останнім місяцем: здатен не запинаючись вимовити це слово і навіть десь трохи розуміє, що воно й до чого.

- Не відновлення, бо він, звичайно, не припинявся, а збільшення обсягів. Катря питала, які нещодавно активізовані дослідження теоретично можуть бути використані в генній інженерії. А морфолінові олігонуклеотиди використовують для кнок-давну генів у ембріонах. Це коли в клітині вимикається синтез відповідного білка.

- Тобто якісь роботи в цьому напрямку Інститутом таки ведуться?

- Не зовсім. Це низка комерційних замовлень від сторонніх медичних фірм. Які до того ж співпрацюють із Заходом в межах урядової програми з обміну технологіями. З Країнами Партнерства, звичайно. Катря за цю обставину й вчепилася. Але наскільки знаю, там все виявилося чисто.

- Оце вже й гуртожиток, - сумно засвідчив Фочікян.

- А поверх той?

- Так, четвертий - нижче вже стара історична будівля. А нумер апартаментів треба видивлятися, бо вони тут якось безсистемно.

Але потрібні апартаменти відшукалися швидко. Залишилося занести валізку й обов'язково заручитися продовженням розмови, яку так недоречно доводиться обірвати...

- Ой, яка задуха! Можете вікно відчинити? - Наталя кумедно підняла вгору руки й привстала навшпиньки, демонструючи проблематичність цієї задачі для свого зросту.

Олежень з задоволенням виконав прохання. Свіже й пронизливе осіннє повітря ввірвалося в кімнату разом з тишею прихованого дворика, що його вони не так давно перетинали. Шматок неба, що зазирав у цей колодязь, швидко затягувало сивими хмарками - передвісницями здійснення стандартного стохастичного прогнозу "Можливі опади".

Наталя тим часом присіла на край ліжка. Це було вже якось не зовсім приміряним для їхнього рівня знайомства - або натяком-запрошенням (від самої Еліс Дрейк - фантастика й межа дитячих мрій!) до підвищення цього рівня. А попрощатися зараз - тобто примусити її підвестися й провести до дверей - з його боку було б зовсім неетичним.

- Та ви сідайте, єч. В ногах правди нема.

- Але правди нема й вище, - жарт вийшов, м'яко кажучи, не дуже витонченим, проте рішуче фіксував перехід до приятельського статусу, беззаперечного після контрольного сигналу - абревіатури "єч". Не дочекавшись продовження "якщо не поспішаєте" - останньої можливості етично полишити апартаменти, - Олежень опустився в кресло поруч.

- Що ми там з вами казали про олігонуклеотиди? - дивиться просто на нього. Ті ж аномально великі волошкові очі Еліс, сором'язлива недопосмішка...

- Про морфолінові олігонуклеотиди, - йой, він і це вимовив! - Їх теж хтось замовляв?

- Так, - Наталя на мить замислилась, пригадуючи. - "Бі-2" і "НоваТек".

Клац! Так гучно не клацало з того пам'ятного похмільного ранку в апартаментах Багатура Лобо.

- А скажіть, Натале, - обережно, боячись розсипати пазл, спитав Олежень, - серед ваших замовників чи підрядників не було НВП "Зорін і Шкиряк"?

- Здається, - трохи здивовано відповіла та. - Назва, принаймі, дуже знайома. Щось у нас точно замовляли, але не впевнена, що саме синтез олігонуклеотидів. Я ж з цим дуже непрямо пов'язана, а тим більше, з контрагентами. Що для Катрі спеціально дізнавалася, те пам'ятаю...

- А Шимецький не в курсі, не знаєте?

- Навряд чи. То не його профіль. Але я можу з'ясувати в Інституті, якщо треба.

- Та ні, не варто, - насправді це було ще й як варто. Три... ну, добре - два з половиною підприємства зі списку спільних партнерів "Тисєчі лєт здаров'я" й Лікарського дому Брилястова, через які також розповсюджувався "Препарат #238", та ще й поспішно реорганізованих після скандалу з останнім - то аж ніяк не могло бути випадковим збігом.

- В мене взагалі, - продовжувала між тим Наталя, - останній рік наче в сутінках. Ніяк не оговтаюсь після сімейної кризи - знаєте ж напевно...

Олежень кивнув, хоча мав про те дуже приблизне уявлення. Чув, звичайно, про невдалий тимчасовий шлюб Наталі, але жодних подробиць. Просто не вважав для себе приміряним лізти в чиєсь особисте життя, якщо це не складало його професійного інтересу.

Втім, у даному випадку не просто. І не лише через це.

Ще й тому, що Еліс, тіпо, Дрейк... Волошкові очі, "клєнусь, што стану чішє і дабрєє", вот ета вот фсьо...

- Тому й на роботі зараз кут зору - наче в шорах. Жодних панорам. Я й на конвент до останнього не збиралася. Шимецький знову переконав. Потрібен, мовляв, поштовх... Ще й ця пришелепувата гіпервідповідальність, якої, мабуть, так ніколи й не позбудусь. Скільки людей чекає й розраховує на зустріч... а хто вручатиме "Еліс"?... Дурниці ж насправді, я розумію.

- Чому дурниці? Ви дійсно потрібні багатьом. Хіба це вам самій не надає сил і сенсу?

- Раніше здавалось, що надає. А Мар'яна - мій душоцілитель - стверджує, що це звичайний невроз і залежність, що формується на його ґрунті. І це обов'язково вибухне рано чи пізно.

- І ви з нею згодні? - спитав Олежень тільки щоб не мовчати.

- Ймовірно, вона має рацію. Але ця рація мене якось не обходить. Сприйняти її аксіоматику й аксіологію - це не більше, ніж чергове ментальне насильство над собою. Нічим не краще за інші. Та й наївні трохи її терапевтичні методи там, де я сама вмію в хірургію, ще й на рівні клітин та ДНК.

Десь на периферії Олеженевої свідомості відчайдушно ворушився скептик і цинік - "адвокат диявола", як називає атац-бачка свого віртуального опонента у внутрішніх міркуваннях. "Ти, ластівка, сама психолог і маніпулятор нівроку. Намацала моє слабке місце: запропонувала приятельські стосунки. Коли це не завадило мені продовжити допитуватися про інститутські справи, вивернула на відвертість та особисте життя"...

Але цим думкам не залишалось шансу під натиском контраргументів: це я таким чином намагаюсь виправдати власне маніпулювання Наталею, приспати совість. Гарних людей використовують - і я зараз роблю саме це...

- Привіт, а мене до вас підселили. О! і єч Фочікян тут!

Голос Влади Мирської в дверях захопив зненацька і поклав край рефлексії.

- Якщо ще ви зараз вискажете мені співчуття, я вас задушу...

- Ви й без того маєте мотив, - підвівся їй назустріч Олежень. - Це ж я першим привіз вам звістку про роман Хаджипавлова...

- Привезли та не довезли! Між тим, ходять чутки, що ви вже тоді знали про спільну сюжетну основу обох проектів.

- Чутки від Гаврілкіна, певно? - ось кого дійсно варто задушити. - Знайшли, кого слухати! Не дочує, так прибреше...

- Ну, принаймі подробиці про "Гіруд Озириса" ви могли дізнатися хіба що від самого Кацумахи. Ми самі на той час мали лише синопсис без конкретики, тільки біотехнології згадувались...

Олежень скосив погляд на Наталю. Залишалось сподіватися, що в неї вистачить тями не обмовитися при сусідці про свої родинні зв’язки з Шіпі'ґусєвою, не кажучи вже про інше. А в тої, навпаки, не вистачило спостережливості впізнати їхню співрозмовницю на вокзалі.

- Куди вже нам входити до класиків та ще й отримувати від них ексклюзив?

Влада лише відмахнулась:

- Та годі вам прибіднятися. Такий собі провінційний журналіст без зв'язків та інсайдів...

Ого, вона, схоже, теж підозрює його в зв'язках зі спецслужбами! Утім, якщо він став героєм олександрійських пліток, ще й завдяки Гаврілкіну, то і його гостювання в слідчого управління Палати покарань ні для кого не секрет. До речі Катарина, якої тема торкнулася безпосередньо, має бути в курсі цих чуток - звідси й її несподівана відвертість.

А зараз ще й Наталя остаточно упевниться в підозрах.

Олежень не встиг вирішити, добре це чи погано, бо столичні спогади нагадали йому головне: якщо Влада вже в апартаментах, то й Дарович може бути десь тут.

А його телефон...

...як завжди, вимкнено.

Дзвінок від отця Бронзія пролунав одразу за вітальною мелодією "Далайнора".

- Я слухаю!

- Ти свинота нехаляльна!

- Так, я знаю, - сумирно погодився журналіст.

- Дарович вже пішов до вас, апартаменти в нього на тому ж поверсі. Ти зараз де?

- В Наталі в апартаментах.

- Там і залишайся. Я скоро буду.

- Це якщо хазяйки не виженуть, - Олежень підвів на жінок благальний погляд.

- То як, виженемо? - спитала Влада Наталю.

- Ні, - посміхнулася та. - Він хороший.

Був ще пропущений дзвінок від Школотаєва, але для розмови з ним тут надто багато вух.

- ...і що б стало поганого, навіть якби я йому тут, без зайвих свідків - більше ж такої нагоди не трапиться! - набив пику? - виправдовувався Олежень коридором.

- Сліди на тій самій, як ти її називаєш, пиці, - пояснив священик. - Чи, скоріше, на двох.

- Ой, я благаю, які сліди? Ви зі Звездичем мене взагалі за немовля тримаєте? Образливо якось...

- Ти вже казав "який Дарович?" - ото так само і "які сліди?"

- Ну, так, я затримався, винен. Натомість вдалося багато дізнатись. Інститут Крякутного, схоже, входить до тієї ж прихованої мережі, що й ТЛЗ та ЛДБ. І дійсно проводить розробки, які можуть застосовуватися для генетичних модифікацій.

- Вважаєш, що п'явок насправді було вирощено в Імперії?

- Не знаю. Але якщо так, то скоріше за все в самому Інституті. Всі ці сторонні замовники - фіктивні фірми, щоб плутати сліди.

Атріум, до якого вони щойно вийшли, знову преобразився. Внизу вирував людський потік і розбігався струмками до пунктів реєстрації. Урочистий вхід учасників відбувся щонайбільше кілька хвилин тому. Повільно підіймалися вгору наповнені гелієм повітряні кульки з емблемою конвенту, а їм навздогін лунав гімн "Сорочого мосту" на слова Громовиці Звездич:

Он пад халодним свєтам звьозд
Пранзаєт пустату Всєлєннай -
Раскінулсо Сарочій мост
Мєж бєріґамє пакалєній.

Пускай шторма тібя апходят міма -
Ти радуй взгляди і прєвєтлів будь,
Сиєдіняй два бєріґа, два міра.
Фстайот рассвєт. Удачі! В добрий путь!

Кульки прибивалися до галерей, де їх хтось відштовхував знову в центр колодязя, а хтось забирав собі як сувенір. Одна вже заплуталась в гірлянді між сороками.

- Почекай, - зупинив Олежень отця Бронзія біля підйомника. - Мені треба подзвонити, а внизу зараз надто галасливо.

Новини від Йабвдула виявилися сумними. На підході до місця зйомки його перестріли троє на вигляд явних "сяво" - підручних незалежних дервішів - з вимогою віддати світлопристрій. Ніколи в історії Асланіва подібного практично під вікнами повітової думи не траплялося. Вейбіни відреагували оперативно, але поки з'ясовували всі обставини, колону він пропустив.

- Отакі справи, - сказав Олежень, коли двері підйомника зімкнулися за їхніми спинами. - Найпаскудніше те, що навести їх міг тільки Алі Журба.

- Або ти, - відповів священик. - Маю на увазі, що фотограф може підозрювати вас обох.

- Угу. А оскільки я до свого кабінету вже скоріш за все не повернусь, підозрювати мене йому буде спокійніше. А Журба... що ж, він остаточно обрав, який бік зайняти...

- Це трохи дивно, бо якраз останні події роблять результати призначення значно менше передбачуваними.

- То вже не моя справа. "Асланівський вісник" для мене закрита сторінка - принаймі доки влада не зміниться. Я зробив усе, що міг. Вже мав попередню розмову з Саваховим щодо нової роботи і навіть отримав обнадійливі обіцянки й готовність до більш конкретного обговорення під час конвенту.

Перед підйомниками вже вишиковувалися черги тих, хто встиг зареєструватися. Біля їхнього серед перших стояв Інгвар Чюдоу, але побачивши Олеженя, залишився обговорити новини:

- От ви пішли, а там самий рух почався. Хтось розгледів написи на огорожі перед пам'ятником. Ти не звернув уваги?

- Ні, - відповів Олежень, - я не любитель цього жанру.

- А іноді варто вдивлятися. Тексти на кшталт тих, якими нас перед узвозом зустрічали. Ну, тобто знімають нас на тлі не лише обдертої огорожі, а й таких ось "вітань"...

- Коли ж її встигли б обписати, якщо щойно поставили?

- Мабуть, вже з написами й поставили. Наче не розумієш.

- Розумію, звичайно.

- Тут у якихось фанів виявляються балончики з фарбою... багато, всіх кольорів. Письменники-варвари починають поверх тієї похабені залишати свої автографи, слідом і з наших дехто...

- Судячи по синім краплям у тебе на руці, ти теж?

- Де краплі? Ну, ти ж мене знаєш - щоб я та не підтримав такий флешмоб... В розпалі процесу нарешті прибувають автобуси з летовища, на них майже ніхто не звертає уваги. Народ виходить... і приєднується! Теж варвари переважно. Преса знімає, Рахмановський розгублений, Звездич посміхається в вуса. Коротше, замість звичайного ритуалу зустрічі разхом створили собі розписаний різнобарвними автографами задник, перед яким і розпочали пресуху. Вийшло неформально й дуже зворушливо.

- Тільки нас тепер звинуватять ще й у псуванні пам'ятника. Хоча якщо Звездич посміхався, а на площі виявилося стільки фарби, то все заздалегідь було узгоджено. Савахов дивиться на три ходи вперед.

Отець Бронзій під час їхньої розмови за звичкою блукав поглядом по натовпу гостей, намагався когось впізнати. А коли описавши коло повернувся до найближчого стенду, щось зачепило його увагу. Різнокольорові клаптики об'яв під програмою заходів... коли він її перечитував, цієї білої плями просто по центру стовідсотково не було. Повісили щось нове? І схоже на вірш. Якесь вітання?

Наблизився, вдивився крізь окуляри.

- Ви це бачили? - гукнув до Олеженя з Інгваром.

"Вітання" було, скажімо так, нестандартним:

Канєшна, п'янава фен'я
Прєєдєт проста до... шуй'я.
Мораль, как водіццо, праста:
Нє срать си Срачьєва маста!

- О, це вже він відмітився! - впевнено заявив Чюдоу.

- Хто, huligan? - здогадався отець Бронзій.

- А хто ж ще. Мумія довбана!

- Чому мумія? - здивувався священик, і Олежень пояснив:

- Він на позаминулому конвенті перед відкриттям мумію зображав, прибившись до костюмованих персонажів. Замотався "кривавими" бинтами, обличчя не видно, лише очі. Ну, мумія й мумія - але він жінок конкретно лякав, підкрадаючись ззаду. Поскаржилися організаторам. "Яка ще мумія? То не наш!" А від нього вже самі бинти залишились...

- Більше на люди виходити не ризикував, лише нишком капості робить, - додав Чюдоу. - Бо дуже багатьом його "гумор" не до вподоби.

- Інгваре, але ж ви одним з перших йшли до підйомника. Не помітили, він вже висів? - спитав отець Бронзій, відчепляючи аркуш від стенда й уважно вдивляючись в нього.

- Що я там, зизоокий, помічу периферійним зором? - посміхнувся той, і Олеженеві недоречно згадалися Наталини слова про "шори". - Тут усі крутилися й вішали свої об'яви. Ніхто не звернув уваги.

- Не знаю, не знаю... Хтось міг і звернути. Він ризикував нарватися. Або був упевнений, що не ризикує.

- А камер тут нема? Цікаво було б ідентифікувати невловимого...

- Кого там треба ідентифікувати? - несподівано гаркнув над вухом кремезний азіат у самурайському вбранні з двома мечами. Той самий Григ Панченга.

- Ось, чергова творчість huligan'а, - сунув йому аркуша Чюдоу.

- А що? Можна сказати, на рівні. Міг би на конкурс епіграм надіслати - тут і не таке пропустили.

Панченга навмання розкрив свою програмку учасника.

- Ось хоча б. Взагалі чомусь на Пі Лювіна:

КОРОТКИЙ ЗМІСТ РОМАНУ "ЖИТТЯ КОМАХ"

Палюбіла парня - ги! -
Аказалсо бєз наґі.
На фіґа мінє наґа?
У самой їх до фіґа!

І майже все в такому ж дусі!

- Звездич каже, що в цьому році конкурс епіграм проводиться востаннє, - сказав Олежень. - Бо з кожним разом рівень пробиває дно.

- Дарма. Треба ж дізнатися, скільки там доньїв ще залишилось. Або ось:

НА СЕЛІГЕЯ ЛЮКУАНЯ

К нам сєводня прєхаділ
Мєжпланєтний пєдофіл.
Нєажидана для фсєх
Паімєл БАЛЬШОЙ успєх.

- Люкуань, до речі, не приїхав?

- На летовищі не було. Але коли він востаннє прилітав перед відкриттям та брав участь у ході? То для його масштабу принизливо й нє па паняттям. Зараз, тут ще були "вшидеври"...

- Що характерно, - сказав Олежень, - всі плюються й кажуть про "пробите дно", але перш за все читають епіграми. А після деанону виявляється, що й за авторством Звездича їх було чимало. І не найвитонченішого рівня.

- В нього завжди напоготові відмазка, що це пародії.

- То на вас просто епіграм не пишуть, вам воно ні до чого, - в'їдливо зазначив Чюдоу. - А для мене індикатор популярності.

- Тільки більшість цьогорічних епіграм на тебе крутиться навколо скандальної фрази "Смокчи гас!" - відпарирував Панченга.

- Кожен епатує як уміє. Хто мечами, хто гасом.

- Ха, мечі! Я цього разу хотів зі своїм цуциком приїхати, та візи не дали. Проте найкращий епатаж поки що виходить у huligan'а - хіба ж ні?

- Не факт. Беззаперечне лідерство цього року за Кацумахою та Хаджипавловим - до вас цей скандал дійшов? А на другому місці, мабуть, Октавіан Адлер, який пообіцяв деанон, якщо отримає "Лева".

- Це не епатаж, це вірусний маркетинг. Ось побачите: багато хто поведеться й дійсно голосуватиме за Адлера заради деанона.

- Скоріше, щоб примусити Звездича зізнатися, що Адлер - це він.

- Я, до речі, в цьому зовсім не впевнений...

Чюдоу з Панченгою нарешті зайшли до підйомника, продовжуючи розмову.

- Не знаю щодо Адлера, - сказав Олежень, проводжуючи підйомник поглядом, - бо з саги "Багатократне попадалово" читав тільки перші романи й зрозумів лише те, що Звездич при бажанні дійсно може гнати подібну халтуру в промислових масштабах. А ось деанон huligan'а міг би стати пам'ятною подією ювілейного конвенту.

- Так за чим зупинка? - посміхнувся отец Бронзій. - Ця справа всяко легша за ту, в яку ми влізли. Може вийти непогана розминка для розуму.

- А ти все вигадуєш, як ще відволікти мене від Даровича, ні? Добре, челендж приймається. Але перший шанс його відловити ми вже проґавили. Чюдоу має рацію: повісити аркуш у цій штовханині міг хто завгодно. Можливо, він вже в апартаментах, можливо, чекає зараз десь у хвості на реєстрацію. Може взагалі асланівцем виявитися. До речі, камер тут нема, і йому це явно відомо.

- Якщо він зображав мумію й не боявся, що його впізнають, отже зросту й комплекції він середніх і одягається непримітно. Тому й віршик міг легко повісити та розчинитися в натовпі.

- Так, Панченга відпадає, - розсміявся Олежень.

- Хоча не можна виключати версію, що їх насправді більше, ніж один.

- Звичайно. Але це вже було б не так цікаво.

Натовп між тим остаточно структурувався. Черги до реєстрації, черги до підйомників, невеличкі острівці спілкування, хаотично розкидані по вільних місцях. Олежень подався саломкатися з гостями, яких ще не бачив, отець Бронзій повернувся до виконання обов'язків члена Оргкомітету - тобто притулився до одного зі стендів у очікуванні можливих проблем чи питань.

Дивні збори дивних людей поступово розпочиналися.

До сусіднього стенду тиснувся Люцзинь, взятий в облогу шанувальників, яким підписував книжки та постери. Підйомники, що раніше спускалися порожніми, тепер довозили нові порції аматорів літфікції з талібів, сюцаїв та викладачів, так що загальна кількість народу в фойє, попри бажання більшості гостей швидше дістатися апартаментів, де обмити нові зустрічі, знайомства та девіртуалізації, зменшувалася дуже повільно. Письменники, які не встигли на реєстрацію в перших лавах або просто не поспішали, світлописалися по колу центральної композиції з книжок та артефактів разом з костюмованими персонажами в компанії читачів, і до них вишиковувалися свої маленькі черги. З Люцзинем знімалися просто в процесі підписування.

Крутилися навколо письменників і журналісти якогось телеканалу - лого незнайоме, але, здається, з Олександрії. Це вже було дивно: хоча на церемонію відкриття очікувалася преса крім савахівської, проте намір відзняти матеріал за межами офіційних і урочистих моментів свідчив про замовлення на більш-менш тривалий сюжет. Наслідки вчорашньої програми Катарини Шіпі'гусєвої?

Серед цієї ідилії увагу отця Бронзія пригорнув Диркін, який теж не поспішав до апартаментів, бо, судячи з його стану, тоді в бусику не нудьгував. Душа вже отримала жадану кількість алкоголю, і зараз прагнула подвигів. Мутні очі бігали по присутнім у відвертому пошуку мішені.

Пошук зупинився на найближчому до отця Бронзія письменнику ютайської зовнішності. Блискуча пам'ять священика миттєво висмикнула потрібну картку з переглянутого напередодні за власною ініціативою масиву (треба ж якось орієнтуватися). Слава Фішман з Єршалаїмського улусу. Медійна особа нещодавно створеного руху "Іхуд леумі" (він же "Маханаїм") - формально за єдність та культурні зв'язки з ютаями Сполучених Країн, фактично дещо ширший контекст прозахідної орієнтації з відповідною підтримкою та грантами. Ну, тобто кращою кандидатурою для Диркіна на придовбатися був би хіба що Люкуань, але його нема.

Сам Стрілок дійшов того ж висновку миттю пізніше за отця Бронзія, бо демонстративно продефілював повз Фішмана, кинувши на ходу з легким поворотом голови в його бік:

- Прєвєд, гадинко! Видивляєшся, як книжку поцупити?

Чимало хто навколо не втримав здивування, що, як водиться, розрядилося в неминучі смішки, ніяковіння й заховані обличчя - настільки несподівано й безглуздо це пролунало. Фішман, одначе, й не ворухнувся.

Стрілок зайняв диспозицію неподалік, явно готуючи чергову атаку. Ситуація ставала занадто ідіотською. Як на гріх, Олежень, який напевно міг щось у ній порадити, кудись зник. Це й саме по собі мало викликати неспокій, але отця Бронзія зараз більше турбував Диркін.

І знову голосом залізної леді "абонент зараз не може відповісти на ваш дзвінок". Він рефлекторно телефон вимикає, чи як?

Атака між тим не забарилася.

- Як тобі Асланів цього року? - Диркін наблизився до Фішмана, тримаючи максимально приміряну для спілкування дистанцію. - З нормальною народною владою замість ваших варварських продажних маріонеток?

Фішман не прореагував і цього разу. Але відгукнулися в його оточенні, реабілітуючи себе за недоречні смішки:

- То ж вам видніше, одноочікувачу Ігоре! Кажуть, зустріч вам теплу перед узвозом влаштували?

- Та йому якраз і не видніше, бо він у бусику їхав, - уточнив хтось з "вокзальної" групи.

- О, так може це не випадково? Він, мабуть, був у курсі тієї акції?

- Я не здивуюся, якщо він взагалі звідти дервішами керував!

Диркін, схоже, був з тих людей і в такому стані, коли переважаючі сили супротивника лише роззадорюють . До бою за свіжим сплеском адреналіну! А значить, без термінового втручання ніяк.

- Покажіть мені ще раз список розселення учасників, - звернувся отець Бронзій до дівчини з "Керуленом". - Так, за абеткою.

Ситуація складалася не так вже й погано: сусідом Диркіна по апартаментам виявився Люцзинь, який продовжував роздавати автографи і, здавалося, не помічав сутички під боком, що вже готова була набути гарячої стадії.

Але коли отець Бронзій увів його в курс справи, зреагував миттєво.

- Ключ у тебе? - накинувся на Диркіна, безцеремонно вклинюючись до дискусії.

Той розгублено почав мацати кишені.

- Ось, тримай.

- Та ні, ходімо краще разом, - Люцзинь наполегливо взяв його під лікоть.

- Якого біса? - відбрикнувся було той, але між ним і Фішманом виріс отець Бронзій.

- Мені здається, - промовив з м'яким натиском, - що пан Люцзинь має рацію.

Диркін так чи інакше був офіцером і щирим шанувальником традицій та духовних скріп. Бейдж члена Оргкомітету діяв на нього майже так само витверезно, як пайцза. Хотів щось заперечити, але в отця Бронзія невчасно задзвонив мобільник.

- Атац-бачко, все гаразд, - Олежень, що знову помітив пропущений дзвінок, одразу почав виправдовуватися, не давши священику втулити й слово. - Ми тут з хлопцями в кав'ярні, я тебе бачу і ось, тіпо махаю, - з-за емблеми конвенту на сьомому поверсі дійсно з'явилася рука. - Дарович в апартаментах квасить, і до відкриття вже точно звідти не вийде…

- Аби ти до нього не подався, - отець Бронзій разом з Люцзинем з двох боків скеровували Стрілка в бік центрального підйомника. - Чекай там, ми зараз до вас.

- Я вимушений підкоритися вашому категоричному наказу, - бубонів йому між тим Диркін з висоти свого зросту. - Але я не можу покласти своїх людей. І за все, що тут чиниться, я несу персональну відповідальність.

- О, да ти, драг прєр єч, нарєзалсо, - констатував Люцзинь.

- No-no-no! - не здавався той, заради переконливості переходячи на ворожі варварські мови.

У підйомнику ще трохи відбрикувався, верз щось про спусковий гачок якоїсь війни, який він начебто натиснув. На горішній галереї остаточно заспокоївся. Люцзинь передав його, як естафету, співрозмовникам Олеженя, що вже рушали до апартаментів, сам же звернувся до отця Бронзія:

- Ви ж, кажуть, священик-гусит з ОбРусі?

- На даний момент - з Асланіва. І, звичайно, зараз поза Орденом, - відповів навмисно сухо, даючи адиезцю можливість зрозуміти натяк і проявити приміряну (от вже причепилося це конфуціанське слівце!) тактовність.

Але той виявився наполегливим:

- Ну, це зрозуміло. Якщо не поспішаєте, чи не були б ви так ласкаві розтлумачити в двох словах для "кумгана", що там у вас з Римом відбувається?

Отець Бронзій приречено глянув на дно колодязя, де все так само порпалося життя навколо химерної книжкової інсталяції.

- У двох, мабуть, ні.

- А за чашкою кави? - не здавався Люцзинь.

- Ой, тут така кава - не раджу, - прийшов на допомогу Олежень, але якось дуже своєрідно. - Ходімо вже краще до "Бункера" - там обіцяли безкоштовний безлімітний вайфай.

- Там же зараз вже обід почнеться - буде не протовпитися, - отець Бронзій спробував зробити ще крок до відступу.

Олежень з Люцзинем іронічно перезирнулися.

- За це не хвилюйтеся, - пояснив адиезець. - Бачите ось, вже й на талонах пишуть політкоректно - "Їжа", а не "Обід" чи "Вечеря". Тобто більшість волітиме краще отоварити обідні талони сухим пайком для нічних балачок.

- А зараз по норах допивають залишки стратегічних запасів, - додав Олежень.

- На вайфай їх звідти, мабуть, можна витяги - принаймні, саме на це розрахунок. Але якщо я про нього зараз уперше почув, то й взагалі мало кому відомо.

- Ой, та навіщо їм той вайфай? В усіх просунуті інтеліфони й пакети з гігами трафіку. Це я, лузер, ледве налаштував "Далайнор", щоб стрічку "Асі" вантажив до пошти... До речі, пишуть, що твоєму протеже браслета залишили. А ще Луцинь ініціював особисте оперативне розслідування за фактом нападу на ходу.

Перша новина священику скоріше сподобалася. Отець Іванбек зараз перебував у такому душевному стані, коли спокійніше буде посидіти вдома й послужити народу літургію, дозвіл на яку вони йому героїчно вибили. А про оперативне розслідування - це вже серйозно. Воно може дати підставу Луциневі затриматися в Асланіві ще на кілька днів. Що остаточно засвідчить формат його повноважень як не лише заступника голови Управління, а й кандидата на посаду міського голови Асланіва. Це сигнал насамперед Фуґанцзи, але водночас і всім іншим гравцям, фігурам та пішакам.

- Там так і сформульовано - "напад"? - уточнив отець Бронзій вже дорогою. З Люцзинем поговорити на ходу все одно не вдавалося: весь час підбігали якісь таліби за автографами та селфі. Він якось привертав до себе більше уваги, ніж інші маститі письменники. Чи тому, що і в Асланіві його цінували насамперед як менестреля, чи викликав до себе прихильність своєю безвідмовністю - зворотнім боком якої була його настирність по відношенню до інших.

- Чому я й хочу подивитися першоджерело. Інша річ, якщо наш брат журналюга заради гучного заголовка прибрехав, але якщо дійсно офіційно йдеться саме про напад...

- Тут теж можуть бути різні варіанти.

- Так - від замирення Фуґанцзи залякуванням до переходу міста під пряме Олесандрійське управління аж до Призначення. Але в будь-якому разі це вже інший рівень взаємин. І що найважливіше - взаємин публічних. Я б, звичайно, "Керулен" до телефону підключив, та дріт забув, - на цих словах Олежень чомусь засоромився, але священик зробив вигляд, що нічого не помітив. GPRS при економ-тарифі - річ не настільки дешева, щоб нехтувати халявою.

- Як же не напад, коли мені каштаном просто в черевне сплетіння загасили? - Люцзинь, удовольнивши чергову шанувальницю, наздогнав хід розмови.

- Ось і будете головним свідком у справі, - підступним голосом пообіцяв йому Олежень.

До "Бункеру" вже не впускали без бейджів та талонів, хоча була лише чверть до третьої. Член Оргкомітету, звичайно, не викликав питань, а ось Олеженю довелося показати свою дерев'яну пайцзу - благо, її ще не відібрали.

- Вайфай працює? - суворо спитав він.

- А вже треба?

- Треба, - незворушно відповів Олежень, і отець Бронзій, до якого німим питанням у погляді звернулися за підтвердженням, лише потиснув плечима - ви ж, мовляв, чули.

Якщо в коридорах "Сорочий міст" нагадував про себе лише стриманою навігацією, то "Бункер", як і атріум "фізичної" вежі, було подостатком переповнено його темою. Літопис десятьох років конвенту розгортався по стінах буянням барв посеред брутальної атмосфери. Столи зустрічали віялом серветок з сороками та підставками під чашки з цьогорічною емблемою.

А живих фікціонерів поки що майже не було. В глибині біля вікна примостилися Міра Квашня та Рік Перкунич, викликавши в Олеженя іронічну посмішку. Минулого року вони сколихнули фендом міжавторським проектом "Воз'єднання світів". На Олеженеву думку, жодному з світів це "воз'єднання" не принесло особливої користі, хоча й псувати їх не те щоб було куди - обидва давно вийшли в тираж і безнадійно там заблукали. Але невибагливий читацький інтерес злиття двох опухлих романних серіалів в один опухлий таки пригорнуло. І тепер на "Мосту" вони не лише номінуються з плодами свого співавторства, а й, відповідно до його тематики, проводять завтра секцію під тією ж назвою. Судячи з того, що подальші їхні сумісні творчі плани поки під завісою багатозначної таємниці, аудиторію жадаючих ексклюзиву вона набере.

Вайфай між тим нарешті запрацював, і Олежень відключився від реалу, звідки час від часу доносилися уривки священикової політінформації.

Отець Бронзій ще за минулих наїздів до Тартарії звик до дивних уявлень місцевих про европейське політичне життя. Шкільний курс історії був тому причиною чи телевізійна картинка, а може просто стереотипи сприйняття дрібних за місцевими масштабами різнокольорових клаптиків на мапі - але схоже, вони всерйоз вважали міжнародні стосунки "варварських" країн холодною війною всіх проти всіх. "Якщо це не так, якщо нема неподоланних конфліктів національних інтересів - чому б вам не об'єднатися й не мати єдине управління?" - з щирою наївністю перепитували його, і було зрозуміло, що природнє питання "А навіщо?" звучатиме для них так само наївно.

Добре б лише, скажімо, кастильско-арагонські стосунки, дійсно непрості, викликали такі побоювання. Але на Соловках свого часу його просто задовбали балачками про щойно тоді оформлене анулювання Балтської Спільноти - чи не призведе її "розвал" до війни і чи залишиться ця війна локальною... Шановні, якщо вже казати про розвал, то ваша ж Імперія його й спричинила сотні років тому приєднанням ще постганзейської Курляндії, через яке Лівонія виявилася відрізаною від Жемайтії та Прусії. Економічні зв'язки, на яких було зав'язано вузол Спільноти, занепали саме тоді - ну, а формальний політичний договір став анахронізмом в умовах пошикльнахерівського переформатування Ліги націй. Звичайно ж, і переформатування це сталося як реакція на нові реалії, насамперед на демаркацію кордонів країн колишнього Остерейхсрауму не по історичним межам, а за етнічним складом населення після проведення низки відповідних референдумів (в свою чергу, на підставі польсько-руського та сілезького прецедентів). Але висока політична культура европейских держав спрямувала цю ланцюгову реакцію в конструктивне річище, заклавши підставою для загального системного оновлення, визнання, що дитячий одяг традиційного міжнародного права, в основі своїй ще феодальних часів, стає надто замалим... Не останню роль в цьому створенні дорожньої мапи, визначенні принципів розбудови спільного европейського дому відіграла й позиція Апостольської столиці, мудрість блаженної пам'яті Святіших Отців Йоана XXIII і Павла VI та загальний для всієї християнської ойкумени попри всю ту секуляризацію (а можливо десь навіть і завдяки їй?) авторитет Римського престолу, оновлений в тому гіркому уроці, що його вона винесла з попущеного Господом нацистського божевілля.

І зараз, на порозі третього тисячоліття, коли лічені дні відділяють від особливого, унікального Адвенту, за яким, перегортаючи сторінку тисячолітніх помилок та набутого з них досвіду, в чистоті нового аркуша невизначеного (для нас і абсолютної свободи нашого волевиявлення, а не для Бога, що вже заповнив її нашими вільними вчинками від створення Всесвіту) майбутнього пізнаєш ясно і наочно, як в жоден інший рік, сліпучу білість Господніх шат і сяйво Його Епіфанії, можна впевнено стверджувати, що історія роз'єднаної в собі Европи назавжди залишилась на цій перегорнутій сторінці. Надто вже високу ціну сплатило людство за цю ясність і за цей спокій між народами та в душах, щоб відхилитися від дороги, якою робить перші, але впевнені кроки.

А ті тривожні паростки латентної ксенофобії, що так занепокоїли отця Бронзія в день від'їзду - скоріш за все лемше неминуча криза дорослішання. Саме тут, у Тартарії, поринувши в середовище ідей, які по той бік кордону сприймалися інакше і чимось навіть приваблювали, він набув у цьому міцної впевненості. Якщо і є щось цінного для европейців у тартарській політичній філософії, то це доктрина "м'якої сили". Щоправда, вони її принципово не можуть застосовувати до самих себе - але ж ми якраз можемо. Мабуть, саме заради усвідомлення цих простих речей йому й влаштували на Небесах цю командировку - а якщо дійсно так, чи не набуває вона і справді кінця? Було б дуже прикро не зустріти з Асланівською парафією принаймні Різдва - а ще більше, залишити її без святкових служб, та ще й у такий особливий рік. Але, "як кажуть місцеві, іншалла". У Бога власний план щодо цієї громади - і, без сумнівів, найкращий з усіх можливих.

До речі, асланівці через близькість та відносну прозорість кордону майже позбавлені отих стереотипів сприйняття Европи. Тому питання Люцзиня мимоволі вражали підзабутою вже наївністю. Звичайно, адиезьке середовище - розмежовані й перемішані нащадки адигів та вигнаних з Кимерії генуезців, переселених північноасланівських козаків та ютаїв, що подалися слідом від зросту ісламської свідомості серед нової генерації асланівців - мало формуватися в парадигмі "місцевого патріотизму", який завжди обмежує сприйняття зовнішніх кіл. Але Люцзиневі пісні свідчили про досить глибоке розуміння історії, хай навіть і подане через романтичну призму. Ось тільки щодо варварського світу в нього мабуть, як і в багатьох тут у цілому розумних людей, були певні сліпи плями.

Весь час повторювати, наче мантру, що "варвари" є людьми іншої культури - і інтерпретувати їх за шаблонами культури власної. Чи не дивно?

- А як так сталося, - продовжував допитуватися Люцзинь, - що за часів Великої Польщі виявилося два кардинали в Кракові та Києві? Адже в межах помісних церков латинський і візантійський чини належать до спільної юрисдикції?

- То й що? Крім ієрархії за територіальним принципом кожна помісна церква має генеральних координаторів для всіх нетитульних чинів. Літургійні питання, питання канонічні в межах власного права, міжцерковні собори чинів - це все на них.

- Якась надто складна система.

- Та ні, цілком природнє розмежування повноважень.

- Добре, але ж звання кардинала хіба не створює двоцентричності?

- Я, здається, збагнув, у чому непорозуміння. Ви вважаєте кардиналів таким собі додатковим ієрархічним ступенем, десь між митрополитом і патриярхом?

- Не ступенем, звичайно, але певним статусом для помісної церкви. Хіба ж ні?

- Та ну, звідки? Особливий статус історично мають лише патриярхати Пентархії, а між ними - Рим.

- Це формально.

- Це реально, запевняю. Кардинали - це вибірники Римського Папи. Якими, як і для виборів предстоятеля будь-якої помісної церкви, є її епископат, а також клірики й миряни, що обіймають на момент виборів певні церковні посади (в Римі первісно термін "кардинали" відносився саме до них і лише пізніше був розповсюджений і на епископів римської субурбії). З тринадцятого століття римські виборці-кардинали відмічаються червоними шапками подібно папському червоному вбранню і складають Папську Раду в міжсоборний період, яка до розширення виконувала також функції сучасної Курії.

- Ось про розширення, будь-ласка, докладніше. Як і чому.

- Тут усе теж дуже просто. Розширення канонічних територій, особливо за часів Великої схизми, вимагало певних централізаторських кроків, формування в імперські часи, відповідно світським тенденціям, вертикалі влади, а надалі - єдності електорального простору. Інститут кардиналів якраз відповідав цим задачам. Рішенням Понтифіка за згоди Колегії кардиналів окремим соборам в різних помісних церквах Римського патриярхату - і не лише митропольним! - надається статус малої базиліки, тобто подвір'я церкви Риму, а їхнім настоятелям - статус кардиналів з усіма повноваженнями, що з нього випливають.

- А настоятелем митропольного собору за статутом є митрополит, голова помісної церкви? - уточнив Люцзинь.

- Звичайно. І як настоятель подвір'я він водночас стає титулярним кліриком церкви Риму. Що дає йому можливість бути кардиналом, тобто членом Папської Ради і вибірником Папи. Така ось трохи парадоксальна і юридично неоднозначна схема склалася виключно в Римському патриярхаті.

- Тобто кардинал-екзарх як член Ради може впливати на Папу, а той на нього ні, бо не контролює процес його вибору і взагалі не може втручатися в справи іншої помісної церкви?

- Еге ж. А що вас дивує? Папам довелося обмежити власні права заради централізації. Хіба ж у вас самих не вчать про взаємні обов'язки благородних мужів та народу одне перед одним? Проте з іншого боку, чим більше склад Ради й чим різноманітніше він географічно, тим важче якійсь з фракцій підпорядкувати всіх собі. Тут насправді складна система важелів, стримань та противаг, але вона працює - і доволі успішно.

Олежень все частіше відривав погляд від "Керулена", прислухаючись до перебігу розмови аби вловити, наскільки ще далеко та від завершення. В залі почали з'являтися фікціонери з тацями, наповнюючи його голосами. Якісь жіночки-авторки, проходячи поруч, привіталися з Люцзинем. Дійсно, час вже закругляти історичний екскурс.

- Що ж зрештою трапилося на Русі? Перші десятиліття після приєднання Правоберіжжя до Корони Київський митрополит продовжував окормлення своєї історичної териториї, але внаслідок міграцій та взаємопроникнення чинів між різними діоцезами постало питання єдиного Краківского підпорядкування з реформуванням Київської митрополії в позатериторіальний візантійський чин. Цей крок викликав певний опір, що мотивувався загрозою латинізації (в Республіці в ті роки дійсно були поширені забобони щодо нібито більшої досконалості західного чину як такого, що походить від самого апостола Петра). Аби покласти край цим побоюванням і враховуючи давню історії Київської митрополії, Рим і надав святій Софії статус базиліки. Генеральний координатор східного чину тим самим не лише зберіг історичний титул митрополита, а й став кардиналом.

- Зрозуміло. До двовладдя це не призвело, а пошані до візантійського чину сприяло. Проте після утворення Об'єднаної Русі саме ця історична кафедра очолила Руську церкву?

- Звичайно. І разом з нею увійшла до кола Константинопольського патриярхату. Розумієте, яка колізія? Митрополит Київський опинився на двох стільцях не лише різних помісних церков, як усі кардинали-екзархи, а й різних частин Пентархії. Спочатку на це ніхто не звертав уваги. Митрополит Іларіон продовжував носити червону камилавку під білим каптирем, на Колегію не їздив, кардиналом в офіційних документах не титулувався. Аж раптом після смерті святішого Йоана XXIII під час Вселенського Другого Ватиканського собору він, будучи його делегатом, бере разом з іншими кардиналами участь у виборі нового Папи.

- Тут-то всі й сполошилися? - чомусь зрадів Люцзинь, і отець Бронзій вимушений був його розчарувати:

- Не всі, а в Константинополі, і не сполошилися, а вперше усвідомили цей казус. Здавалося очевидним, що його наступник не вспадкує кардинальства - бо який римський кардинал може бути в константинопольській юрисдикції? І дійсно, в 1972 році блаженніший Іларіон відходить у вічність, новий Київський митрополит Йосип кардиналом не титулується, на Колегію не їздить. Червону камилавку під білим каптирем, що характерно, носить. А через шість років...

- Так, вмирає Павло VI.

- Блаженнійший Йосип їде на виборчий Конклав, який, натурально, приймає його до своїх рядів, бо ніхто Київську Софію статусу малої базиліки не позбавляв, та подібне й не передбачено канонами... Тут вже святіший Димитрій Константинопольській пише гнівного листа, але не до Києва, а до Рима разом з вітаннями новообраному Папі: що це, мовляв, за порушення меж канонічних територій? І отримує відповідь: Святіший Престол не скасовує безпідставно наданих привілеїв; якщо ж Київська митрополія зараз перебуває в колі Константинопольського патриярхату, то справедливо було б імплементувати кардинальську гідність її предстоятеля введенням його до лав Константинопольського синоду. Це й дасть підставу скасувати його членство в Колегії кардиналів.

- Цікавий хід.

- Хід цілком передбачуваний і для греків болючий. В них свої таргани, етнічні. Комплекси з османських часів. Багато хто й досі не примирився з деелінізацією Александрійського й Антіохійського патриярхатів під час Інтеграції. А тут їм русинського митрополита в синод ультимативно нав'язують. І якби лише його - але ж варто створити прецедент, і... І дійсно, одразу після публікації цієї відповіді не забарилися заяви Грузинської та Болгарської митрополій, що в разі впровадження такого рішення вони як колишні історичні автокефалії першого тисячоліття теж претендуватимуть на місце в синоді для своїх предстоятелів. Константинополь до подібного явно не готовий. Мляво роз'яснив, що інститут кардинальства в римському розумінні східним традиціям не притаманний, тож нехай усе залишається як є. В нас народ теж не в захопленні від такої перспективи: одна річ, обирати Римського Папу, інша - першого в диптихах по ньому. Але тут хмизу в вогонь підкинув Ганс Кюнг з іншими янсеністами, подаючи цей казус свідченням анахронічності Пентархії як такої. Гуситська конгрегація, втягнута в полеміку, визнала пропозицію Святішого Престолу єдиним канонічним розв'язанням ситуації. Після чого, як неважко здогадатися, Орден нажив собі ворогів з усіх боків. Та нам не звикати.

- Але ж це справи двадцятирічної давнини?

- Так. Але після смерті блаженнішого Димитрія Київського про них знову згадали всі учасники. І чим ближче інтронізація обраного митрополита Любомира, яка має відбутися в Софії після Різдва, тим гостріше інтрига: носитиме він після неї червону камилавку?

- Нарешті стає хоч трохи зрозуміло, - вдоволено зітхнув Люцзинь.

- Насправді це цілком нормальні речі. Якщо постають еклезіологічні проблеми, їх треба вирішувати, а для цього час від часу спокійно обговорювати. А скандали то справи журналістів - Олеженю, вибач!

- Піду, мабуть, теж за "Їжею", - Люцзинь зиркнув крізь ґрати на роздачу. - Ви як?

- Ні, ми зараз до штабу, - поспішно відповів Олежень, закриваючи "Керулена".

Отець Бронзій волів би податися звідси в протилежний бік - до своєї "келії", де з півгодини якщо не всамітнитися медитативно, то хоча б нормально вислухати в спокійній обстановці від Олеженя усі нові подробиці про справу рожевих п'явок.

Але то вже така епітимія. До штабу - значить до штабу. Олеженя зараз хвилюють більш актуальні новини.

Новини дійсно розгорталися паморочливим темпом. Виявляється, все почалося заявою Жобкіна, в якій він назвав інцидент біля узвозу провокацією Савахова, що здійснила група Ак-Іскандера-Муедзінчика, сховавши обличчя за фантомками. Оскільки жодного учасника акції не було не те що затримано, а навіть не перевірено особи, то ці звинувачення важко спростувати. Але й сприймати їх всерйоз було б трохи дико - так само, як давнішні прогони Фуґанцзи про "капсулу з алергенним парфумом". Все б так і залишилось, як завжди, якби не Луцинь. Його вже не брали в розрахунок, хоча прагнення поспішити з заявою, доки він ще в Асланіві, щоб продемонструвати місту, хто в ньому хазяїн, явно було. Ця неповага чи то до Імперської вертикалі влади, чи особисто до себе, ймовірно, й підштовхнула Луциня до жорстких дій. Спочатку викликав безпосередньо до себе для звіту чотаря вейбінів, з яким мав особисту розмову за зачиненими дверима. А вийшов з тих дверей вже з відповідними розпорядженнями.

Ні, про "напад" офіційно не йшлося, лише про "перешкоджання ході".

Але в справі вже почали смикати осіб з найближчого оточення Жобкіна та Фуґанцзи. Про це стало відомо вже в "штабі", і поки що не з офіційних джерел, а на рівні чуток. Чутки, втім, приніс не абихто, а Звездич - отже, вони були варті уваги. Асланбай мало що поінформований з перших вуст, він ще й не розповсюджуватиме те, в чому не буде стовідсотково переконаний. Зараз, у тому ж чорному френчу, в якому отець Бронзій уперше побачив його на Кодакамурському автовокзалі, він був у центрі уваги нечисленних присутніх.

За штаб конвенту тимчасово правило приміщення якогось комітету на третьому поверсі центральної вежі-брили Дасюе, з боку крихітного фойє перед входом на балкон актового залу. Навіть не фойє, а щось на кшталт хорів: площадка з вивороту ліфтів, широкі сходи з обох боків, а залишки площі прорізані по центру великим круглим отвором униз на другий поверх - до справжнього холу, де на панорамному мозаїчному пано розгортаються епізоди з історії Асланіва та Дасюе, а проріз (який зараз теж, як водиться, у паперових сороках) створює ілюзію висоти, розкриваючи небосхил. Такий собі редукований мотив Ротонди або бічних веж. Двері на балкон в одному діловому стилі з дверима до приміщень обабіч, вся урочистість і простір - там, унизу.

- Короче кажучи, нічого не зрозуміло, - резюмував Рахмановський розповідь Звездича.

- Чому ж? Принаймні в одному можемо бути впевнені: Савахова тепер на відкриття навряд чи дочекаємося. Не до нас.

- А хто ж презентуватиме спонсирські призи? Шо ви на мене дивитеся? Чому саме я? Моє ставлення до Савахова як політика і кандидата всім відомо, мені це буде неприміряно. Так що, Шамілевичу, то скоріше твоя проблема.

- Та годі заздалегідь переживати! - заспокоїв його Звездич, посміхаючись самими очима. - Може ще приїде, хоча й не на початок. Відмашки ж не давав, Баґір-Огли його чекає...

- То й ректора на початок відкриття не буде? - жахнувся Рахмановський. - Це ж половину сценарію на ходу переробляти!

- Ну, буває. Хіба це перший форсмажор?

- Такого ще не бувало! Ювілейний кон! І з самого початку... Це ж, - Рахмановський завагався, підбираючи слово, - лупанарій якийсь!

- Зате ти головний.

В "штабі" якось непомітно потіснішало: реєстраційний пункт перебирався сюди з фойє північної вежі, готуючись прийняти пізніх гостей. "Пакетів учасника" залишилось не так вже й мало, і стюарди шукали, де їх приткнути.

- Якийсь з столів треба винести, полегше, - відпрацьовував Рахмановський звання "головного по лупанарію". - Ні, навпаки - оцей, наймасивніший. Щоб прохід перекрив, як минулого року. І "Керулен" настільний.

- Разом з принтером?

- Можна. Якщо й не станеться в нагоді, хоча б створюватиме солідність. Нехай на балкон ідуть тією стороною, а сюди - тільки на реєстрацію і по справах.

Оскільки потрібний стіл і комп'ютер з принтером знаходилися в глибині приміщення, одразу стало ще тісніше.

- Не любить Михола-сяньшен, коли в штабі багато зайвого люду, - прокоментував Звездич отцеві Бронзію, але так, що Рахмановському було чути. Той негайно відізвався:

- Звісна річ, не люблю. Особливо в перший день. Має ж бути хоч якийсь порядок. І так не повернутися...

Насправді відчуття тісноти створювалося скоріше станом навколишнього гармидеру. Штаб мав навіть власний балкон, досить просторий, де вслід за Звездичем опинилися Олежень з отцем Бронзієм, ховаючись від великого переміщення меблів. З одного боку тут йшли "пожежні" сходи на четвертий поверх, до господарства пані д'О-Рогань, за ними - ще один балкон з сусіднього комітету. Ґрати з обох боків, як водиться, зачинені на замок, біля них влаштовано імпровізований хінський садочок, він же курилка з урною для недопалків.

- Ні, більше сам нічого не знаю, повір, - попередив метр можливі питання Фочікяна. - У вас там як, усе гаразд?

Отець Бронзій розповів про інцидент з Диркіним, який Звездич сприйняв досить спокійно.

- Диркін боягуз, здатний лише на понти, і алкоголь не надає йому сміливості. Це не Дарович...

- Натяк зрозумів, - відгризнувся Олежень.

- До чого тут натяки? Просто є фактори ризику, які слід враховувати. Диркін може вести себе непередбачувано хіба що в компанії своєї шістки Да Цзи. Але той, здається, ще не приїхав.

- Та він ніколи в перший день не приїздить, бо грошей на внесок нема чи шкодує. На одну ніч до когось приткнутися - це наче й не вписка і ні до чого не зобов'язує, а на дві вже якось так...

- Що ж до Даровича, він з тих видавців, які на конвенти їздять не полювати за головами, а чисто відриватися. Репутація його не хвилює - навпаки, завжди готовий підтвердити свій скандальний імідж. А нам воно ні до чого, принаймні в перший день. Рахмановський - бачили ж - труситься, щоб зайві люди не дерлися до штабу. І його можна зрозуміти, враховуючи хоча б витівки huligan'а...

- Отож, - несподівано пролунав з балконних дверей голос Рахмановського. - Мені історії зі склеєними бюлетенями отак вистачило! Це згадувати смішно, а коли зривається голосування...

- Ой, нам вже міська влада сюрпризів додала, розслабся, - меланхолійно відізвався Звездич.

Рахмановський, однак, не здавався.

- Навіщо створювати проблеми, щоб потім героїчно їх вирішувати? - риторичне питання супроводжував пошук поглядом моральної підтримки в Олеженя та отця Бронзія. - Зараз за годину до відкриття доводиться правити сценарій, бо невідомо, коли з'являться ректор і Савахов. І чи з'являться взагалі...

- Отут вже точно не наша провина.

- Так, це реальний форсмажор. Але ж інші речі можна було передбачати? Мене вже п'ять чоловік питали: мовляв, на завтрашньому перегляді-обговоренні фільму "Бекап" анонсована участь Люкуаня, а він досі не прилетів, і невідомо, чи буде...

- Відомо, - тим же нудним голосом відрізав Звездич. - Квиток вже замовив, завтра в другій половині дня буде. Інсайд 100% надійний. А мене, чесно кажучи, вже задрала ця нескінчена інтрига "прилетить-не прилетить", майже два місяці те ж саме. Головний герой конвенту чи що?

Дворик під балконом (симетричний тому, через який вони сьогодні вийшли на площу, але закритий) наповнювався талібами, що висипали на перерву. Хмари продовжували збиратися, виглядаючи вже досить загрозливо в своїй чорнильній густині, де тонули й танули сонячні промені, але до обіцяного прогнозом "місцями-можливого-дощу" було ще далеко.

- Не головний, - Рахмановський розпалив цигарку, - і не герой, але ж. Блокбастер братів Ваховських залишається світовим гайпом. І участь автора сценарію в його обговоренні - дуже важлива замануха. А тут Оргкомітет не може гарантувати, чи дійсно вона буде...

- Люкуань безпосередньо до сценарію причетний дуже незначною мірою, до фільму як такого - взагалі ніяк. Автор літературного джерела, так - але що нового він може розповісти про "Резервний файл", чого б ще не чули?

- Особливо ті, - посміхнувся Олежень, - хто три роки тому в щойно заведеному веблозі Люкуаня були свідками народження цього самого "файлу"...

- І не тільки свідками, а й учасниками, - уточнив Звездич.

(Так, анонімний Pulcinella там теж добряче поштовхався. Хоча Олежень на той час ще не розкрив його інкогніто. Люкуань, судячи з кількості натяків у романі на Звездича, розкрив)

- Ось я і питаю: де наша частка - а тепер і за фільм?! До речі, помітили, що детективи Мілади Мослякової зараз пишуться за тим же алгоритмом? Перші розділи, які скоріше за все дійсно пише сама Мілада, бо найбільше схожі на її ранні твори. Далі раптово поліпшуються мова і стиль - ну, крім немотивованого зловживання різними діалектизмами, бо це тіпо мосляковський почерк. Але при тому рихла оповідь і логічні лакуни: видно, що текст за синопсисом пишуть, чередуючи розділи і майже не читаючи один одного, щонайменше два автори.

- І жоден з них не Мослякова?

- Звичайно ж ні - коли б їй гнати такі обсяги? А десь з останньої чверті підключається майстер кримінальної інтриги, який, аналізуючи все це буріме, вирішує, кого зробити злочинцем, кого співучасниками, про які з заплутаних ліній та натяків взагалі забути як "рушниці-муляжі". Тому розв'язки завжди такі несподівані та нелогічні - що й приваблює цільову аудиторію.

- Не знаю, - сказав Звездич, - чи дійсно тексти, які "Ескімо" видає під прізвищем Мослякової, згенеровано саме таким чином, бо жодного не читав. Але з "Резервним файлом" все так і є. Експозиція затягнута, бо писалося тоді, коли не було ніяких думок щодо того, як воно буде розвиватися і навіщо. Просто вправа-нарис, щоб привернути увагу і набрати читачів веблогу.

- Ще не знаючи, куди воно виведе, - повторив Олежень, думаючи про щось своє.

- Натомість, на відміну від Мослякової, знаємо, звідки що витекло. З яких саме читацьких коментарів народилися зав'язка, ідея і всі сюжетні ходи...

- А там якось непомітно нагнався потрібний книжковий обсяг і довелося терміново робити розв'язку.

- Яка вйшла такою жалюгідною і настільки приший кобилі хвіст, що Ваховські цілком слушно все переграли... Ні, звичайно, можна писати і так, якщо ти Люкуань. Це такий рівень крутизни, коли ім'я тебе годує й можна не напружуватися - нову книжку гарантовано розкуплять. От тільки триває такий період зазвичай дуже недовго...

- Ну, "Резервний файл" розкупили переважно тому, що розв'язки не було в веблозі. А масове розчарування нею лише спричинило новий гайп.

- Який і зацікавив братів Ваховських. Всю історію "Резервного файлу" можна описати словами "Так халтурно, що вже геніально".

Рахмановський демонстративно затягся і глибоким видохом випустив димове кільце.

- То ви такі розумні. А в мене на факультеті народ простий, технарі, - показав він цигаркою на студентів під балконом, хоча, враховуючи корпуси, це скоріше були якраз гуманітарії.

- Народ, - пояснив Звездич, - цікавиться переважно інсайдами про екранізацію "Відновлення системи": чи буде вона взагалі та що саме буде після таких радикальних змін у першій частині. Він не розуміє, що це зараз не може знати не тільки Люкуань, а навіть Ваховські. Рішення прийматиме продюсерська група за результатами прокату.

Глянувши на годинник, Рахмановський енергійним жестом загасив ще великий недопалок:

- Час вже ворушитися. Якщо Баґір-Огли не зателефонує, починаємо вчасно, нікого не чекаємо.

Штаб стараннями стюардів встиг набути людського вигляду. Щоправда, просторніше не стало, бо вже купчилися якісь учасники, що одразу взяли в облогу Звездича та Рахмановського.

Олежень рішуче потяг отця Бронзія на вихід. Весь його вигляд свідчив про термінову необхідність обговорити наодинці щось важливе.

На площадці перед балконом людей не було, крім дівчини в яскравому хіджабі, що поралась на щойно влаштованому пункті реєстрації, приєднуючи дійсно громіздкий принтер-сканер-копір. Натомість галас унизу стояв досить відчутний. Народ вже мав активно підтягуватися після обіду, туди перебралися і костюмовані персонажі - принаймні в отворі було видно Котигорошка з його кубічною, на вигляд ажніяк не бутафорською булавою.

Двері на балкон актового залу виявилися ще замкненими, і Олежень потяг священика вниз по сходах - але не до галасливого фойє, а повз нього, на перший поверх.

Під актовим залом, як вже знав отець Бронзій, розташовувався спортивний, куди й потяг його журналіст. Встиг він дізнатися і про те, що свого часу до нього не була прибудована закулісна частина через банальну відсутність коштів (відкритий з площі північний дворик і деякі інші асиметричності мають ту ж саму прозаїчну причину, а зовсім не концептуальний задум). Коли ж будівлі надали статус пам'ятки архітектури, про добудову вже не могло бути мови - хоча перехід до Ордупрема з глобусом це створити не завадило, бо формально він є не частиною Дасюе, а його "оточенням". В результаті на великій сцені замість куліс лише пара сходів на хори обабіч спортзалу і до нього самого. Де ж готуватися учасникам концертної програми відкриття конвенту? Звичайно ж тут.

Фочікян про це, схоже, не подумав, і для нього виявилося малоприємним сюрпризом, що роздягальня правила за прямим призначенням, на північних хорах хтось розспівувався під фортепіано, на південних агресивно гримали тренажери (не інакше, атлетичний гурт "Пань-гу", під враженням від якого всі й досі з минулого року, і навіть чоловіки), а посеред самого залу репетували акробатичний прогін. До того ж у відгороджених сіткою проходах під хорами, так би мовити, бічних навах, безупинно снували від роздягалень до сходів і назад.

Але тихий куток під ляньцюйним кошиком у великому залі знайти вдалося.

- Розумієш, атац-бачка, коли я почав порівнювати процес написання "Резервного файлу" і романів Мослякової, мені не давала спокою схема розповсюдження "Лисячих чар". Сліди "препарату #238" губляться після першої транзакції. Я вирішив, що фірми-посередники його перейменовували.

- Логічно.

- Так, але тоді його можна виявити за обсягами продажу. Та скільки я ні аналізував, цифри не збігаються. І ось лише після розмови з Наталею задумався про аналогію з "таємною кімнатою" в "Асьці", де ґаврілкінський "профсаюз" спілкується. Ну, знаєш, мабуть, які там засоби збереження конфіденційності?

- Дуже приблизно. Нестандартні протоколи й порти, приховані служби з динамічними адресами... Така собі непрозора надбудова над інформаторієм між користувачами ICU, яку називають Interretus.

- Загалом так. Але цікаві деталі. Скажімо, кожне повідомлення, яким ми обмінюємося, шифрується автоматично згенерованим ключем випадкової довжини, який теж надсилається адресатові, але іншим маршрутом, і лише на його пристрої розшифровується. Великі файли ще ріжуться на частини, причому за таким алгоритмом, що без повного комплекту не вдасться відновити навіть фрагмент.

- І кожен теж іде власним маршрутом?

- Звичайно. Та головніше знов-таки в деталях, в особливостях цих маршрутів, де на кожному етапі відбувається капсуляція даних, зняття одного шару проміжного шифру й криптування другим після - увага! - перерозподілу по пакетам даних, що прийшли з різних адрес...

- Хочеш сказати, що в посередників "препарат #238" міг перетворюватися на різні позиції для різних покупців, та й ще в комплекті з чимось іншим?

- А далі по ланцюгу можуть і консолідувати "Лисячі чари", отримані з різних джерел під різними назвами...

- Але навіщо так ускладнювати?

- І ось найголовніше: багатошарове криптування Interretus'у приховує не лише зміст трафіку, а й крайні пункти маршруту. На це мене щойно наштовхнули слова Звездича - мовляв, Люкуань почав писати "Резервний файл", не знаючи, куди це виведе, натомість з аналізу коментарів у його веблозі можна зрозуміти, звідки що взялося.

- Не розумію.

- Приховувати кінці маршруту можна ж не лише в ланках-посередниках, щоб запобігти перехопленню, а й на протилежних кінцях! Я довго не міг це второпати, бо в "Асьці" ми спілкуємося під власними акаунтами. Інерція сприйняття. А ось у віртуальному середовищі ICUmena таким чином можна за бажанням забезпечувати надійну анонімність свого аватара. Навіть ігрова валюта ІКЮ (International currency unit) не акумулюється на рахунках, де її рух прозорий для адміністрації, а зберігається на клієнтському боці у вигляді сформованого блоку транзакцій...

- Віртуальний аналог золотих монет, номінал яких становить їхня власна цінність як металу, а не фіатна?

- Мабуть. Але я не про те. Така схема "тіньового" розповсюдження "Лисячих чар" дійсно можлива і має сенс саме для приховування пунктів відправки та призначення одне від одного. Особливо якщо кінцевий пункт - за межами Імперії.

- Єдиного пункту призначення, скоріше за все, не існує, бо це неефективно, - впевнено відповів священик. - Можливо, десь трафік афродизіаку й консолідується, щоб заплутати сліди - так, в тому числі для самого Лікарського Дому Брилястова, якому необов'язково знати кількість дилерів і обсяги кожного, - але, думаю, кінцевих пунктів багато. І контроль в кожного ланцюжка власний.

- Я це і мав на увазі. Публічні повідомлення в "Асьці" теж бо приходять всім членам групи, причому розгалуження можуть відбуватися на різних вузлах-посередниках. А ще ті ж самі фірми можуть виступати і посередниками, і кінцевими дилерами.

- Цілком імовірно. Взагалі, головне невідоме тут - саме те, як воно розповсюджується кінцевому споживачеві. Як знаходить його без рекламної кампанії. Я не уявляю собі цю схему. Особливо враховуючи делікатність товару.

- Тому краще зосередитися на тому кінці ланцюга, який бачимо, - не здавався Олежень. - Версію, що самі партнери Лікарського Дому Брилястова виступали кінцевими тіньовими дилерами, ми відкидаємо: і нема слідів, і дуже небезпечна схема. Отже, організовано ланцюг невідомої, але більш-менш значної довжини, і ми з'ясували, як це можна було зробити. Що там на іншому його кінці чи кінцях, то вже інше питання.

- Не знаю. Я звик мислити телеологічно. Питання "як?" без розв'язання питання "для чого?" зазвичай заводить у тупик.

- Схоже, атац-бачка, тут у нас знову світоглядний конфлікт...

- Нічого, для тандему різний кут зору і підхід до проблеми - навіть добре. За часів Інтеграції був популярний такий принцип: "Зосередитися на тому, що нас об'єднує, щоб разом усвідомити те, що роз'єднує". Як відомо, він спрацював, і єдність Церкви вдалось відновити. Мені здається, наше розслідування буксує через інше: з того часу, як виявилося, що до всіх цих справ якось причетний імператорський дім, принаймні в особі принцеси Чжу Лі, їхній рівень виглядає настільки серйозним і зав'язаним на такій високій політиці, що в нас апріорі бракує даних для аналізу цілої ситуації.

- А чом би не скористатися "бритвою" твого Вільгельма Окхенського й не відрізати те, що заважає? Тимчасово.

- Не стала б вона бритвою Орігена, якою він... Утім, не має значення. Можливо, ти правий. Роздивляючись кінець дороги в тумані, ризикуєш спіткнутися через те, що під ногами.